— То ледве чи тобі вдасться. Є така наука, екологія, що вчить про значення середовища для тварин і рослин. Його змінити неможливо, зате гатунки до нього або привикають і заакліматизовуються, або вигибають.
Треба знати, що Ігор — природник.
Ішли далі доріжкою. Обабіч пишно зеленіли дерева, пахнули розігріті смереки і пташок кував-насвистував у їхньому чатинні.
— Бачиш ті два будиночки на узбіччі? Там я жила, коли вони ще не були готові і крізь діри в підлозі приходила до мене всіляка дібров’яна худоба.
— Ха, ха, ха! — сміявся Ігор. — Ти знаменита з своєю худобою! Я читав про неї в книжці, але вивірку, зайчика й джмеля тяжко назвати худобою. Але ти маєш милий спосіб називати все живе худобою. Так от, наприклад, свої африканські фіялки, такі ніжні й вразливі, ти теж називаєш худобою. По-чеськи худоба — біднота, скажімо, маленька особиста власність.
— А тут, праворуч, рядом із цими будиночками будуємо новий мотель.
— Є.
— Ігорю, не єкай!
— Ой, тітко, я так привик у школі і тепер тяжко відвикнути. Та для твоєї приємности старатимусь.
Далі ми йшли доріжкою, при якій напис: «10 майлс пер аур» і «уан вей», і я показувала йому спортовий майдан, зарослий травою, місце, де паркують пікнікарі, та нашу гордість — камінь і дуб Шевченка.
— Камінь малий, а дуб підсихає, — заявив авторитетно мій товариш. — Але знімки собі тут поробимо, щоб була пам’ятка.
Фотографує спочатку він мене, а потім я його — обидвоє обіпершись на камінь Шевченка.
— З цієї ступениці гримлять гучні патріотичні промови або в жовто-блакитне одягнена оркестра дує твісти, степси і чача.
— Голи смоук!
— У цьому павільйончику танцюють. Він малий, але для теперішніх танців не треба місця. Як відомо, вистачить місця, якщо пара має де хитатися та тертися.
— Є.
— А тут буфет. У ньому пані продають вареники, голубці і ковбасу з капустою.
Як відомо, це національні страви, а ми патріотичний народ, навіть коли йдеться про шлунок.
— Є.
— Ігорю, перестань єкати!
Ідемо далі на терен Зеленого Яру. Ігор — пластун і дуже зацікавлений пластовим приміщенням. Добре, що ще декілька шатер стоїть поруч будиночків, а то не було б чим дуже похвалитися. Ігор оглядає шатра, положення таборів і каже:
— Голи кав! — не знаю, чи на знак подиву, чи так собі під носом.
— Колись тут стануть гарні, модерні будинки… як будуть гроші.
— Є.
— Нема. Тобто, люди, може, мають, а Пласт — ні.
— Є.
— Ігорю, перестань єкати!
Наше мале, але мальовниче озеро будить у Ігоря щире захоплення. Розглядає його простір та міркує, скільки часу треба, щоб його переплисти вздовж. Для такого плавця, як він, Чорноморець — це ніяке завдання. Розказує, як христили його Чорноморці, наказуючи не лише поночі стрибати в воду з високого дерева, але ще й обпливти озеро довкруги тому, що він такий чудовий плавець. Потім приглядається до табунця рибок, що зараз же підпливли до помосту, ласі на якусь дурничку.
— Голи смоук! Алеж тут багато риб!
— То малі синьоплавці — назвім так оцих блю ґілс. Вони майже непомітні в темній воді, якби не легкий рух аквамариновосиніх плавців. Їх ловлять рибалки на принаду для більших риб і шмаркачі (хай вибачать за таку назву), і не розумію, навіщо їм той дріб’язок.
— А я, тітко, приїду сюди з вудкою і всім, що треба, наловлю їх, а потім вживатиму як принаду для ловлення великих. Бо як є малі, мусять бути й великі риби. Але акул тут немає?
Ігор забуває, що це озерце, а не океан. Він бо страшенно боїться акул. Тож розказує, як рибалив в Атлянтику, як зловилися дві малі акули, і які мають гострі зуби, і як його товариш зараз же покраяв їх та вживав як принаду.
Згадуємо Гемінгвея та його «Старик і море». На щастя, в Діброві немає акул.
— Зате маємо черепах. Два роди: одні бурі, болотяні, а другі з помаранчовими плямами на підбитті.
Це зацікавлює Ігоря.
— Голи смоук! Може, нам вдалося б зловити черепаху, я взяв би з собою і годував.
На жаль, черепахи не показуються. Хто зна, чи не запорпались вони в болото та не збираються спати. Це ж осінь. Обіцяю, що перша черепаха, яку побачу, буде його. Поштою легко післати, бо ця худоба може не їсти тижнями й місяцями, а для віддихання пороблю в коробці дірки. Це заспокоює мого товариша, і на його обличчі появляється мила усмішка. Він бо, хоч вже ніби й зріла людина, то в нього багато дитячого. Може, як у не одного з нас.