— З цього помосту стрибають у воду пластуни, очевидно, молоді. І можна тут побачити немало гарних дівчат, як вигріваються на сонці, наче кольорові стрекози-коники.
— Голи смоук! — захоплюється знавець і цього роду «худоби».
Ідемо стежечкою до пляжі, я розказую йому про життя тварин і рослин, а він мені — про дівчат та про свої подвиги. Скільки в цьому правди, а скільки побрехеньки — хто його знає.
Порожній берег дрімає під осіннім небом. Десь наче підпливло озеро, пісок і намул видно на дні. Усунули теж і бої, зроблені з пластикових пляшок — вони визначали, доки вільно дітям купатися. Без них наче пусто стало на озері.
— Це нова дорога. Її зробив контрактор, що працював при цій пляжі. Колись він її таки закінчить… Але я люблю цю доріжку: вона м’яка, піскова і вибігає гарним луком з-поміж хащі й мочару на надозерний берег.
— Тут гарно, тут таки зовсім гарно!
Ігор бувалий. Назви Бобрівка, Союзівка, Гантер, оселя така то й така то — все це вживає часто для порівняння. І таки наша Діброва йому дуже до вподоби. Вирішує приїхати в наступному році, може, навіть з батьком. Але батько привик до люксусу — слово, яке Ігор часто вживає, так часто, як оті вигуки — і не відомо, як він тут почувався б.
— Бачиш тут праворуч дві шіпки: поверховий стіжок і цю малу кучку? Це — нові мрії. Мої та одного інженера, що є в управі Діброви. Одного дня… із стіжка постане павільйон для танців унизу, а нагорі — бар і буфет, склепок із пам’ятками й книжками (як от «Люблю Діброву») — коротко: місце розваги для ніг, шлунка й ума. Справа тільки в грошах, а також і в руках до праці. Колись, як я працювала за фахом, я хотіла дати гроші, а тепер мені надто тяжко. А рук ні тоді не було, ні тепер нема.
На Берег Мрійників уже їдемо автом, бо часу в нас мало. Обідаємо на Івановій лавочці, робимо знімки на його помостику. Ігор захоплюється рибками, і озеро лежить рівне й гладке, як дзеркало, і вітерець не шевельне. В озері купаються береги і сонце миє своє благословенне обличчя. Дрімають на березі дімки осельників і цвітуть чорнобривці та соняшники. Так, як на селі, на нашому селі.
— Вона чарівна! — заявляє Ігор. — Чому? Бо вона така компактна, і на невеликому просторі є все: і озеро, і узбіччя, і спорт, і Пласт, і Шевченко, і оселі-будинки. А над усім якийсь рідний знайомий настрій, щось, що нагадує наше життя там, удома. Тут забувається, що так недалеко є велике місто, боротьба за життя та прожиток і матеріяльні здобутки.
Ігорів фольксваген стрибає по ямках і горбках дороги Малтби.
За нами залишається Діброва.
Вона дрімає в своєму осінньому сні.
Золотіюча хаща
Осінь. Хоч це й перші дні вересня, але коли вже закінчилися пікніки, і від’їхали гості, і ви легко можете дістати кімнату — то це справді осінь. Минув Карпатський з’їзд, відгриміли звучні промови, у минуле пірнула побудова держави, пилом-попелом стали буйні голови, що лягли за велику ідею на клаптику гірської землі там, далеко за морями й суходолами. Кілька старших панів принесли спогад, бравурні вірші прогомоніли над дібров’яним узбіччям, і відіграла марші й твісти пишно одягнена в блакитне духова оркестра (тобто така, що дує, а не та, в якій беруть участь духи).
Від’їхали авта, забираючи людей, дітей і їхні іграшки та псів. Тиша запанувала на Діброві. Ми любимо її, тишу. Тепер уже ніхто не займатиме нас по дорозі та не стане дискутувати про літературу, про шкідливість матеріялістичної філософії для американської культури, про таке чи інше видавництво. Так, зникла вже загроза, що ми ніколи не дійдемо туди, де намірились, і ми йдемо назустріч золотіючій хащі. Бо осінь заповідає там свій прихід.
Достойний спрацьований форд — вантажне авто, що ним їздить Петро, тарахкотить по дорозі. За кермою Петро. В зубах цигарка, сам воркотить щось з обуренням, з-під лоба лихі очі на поораному обличчі. Сіра будка, великі чорні гумові колеса спереду, менші ззаду. Під’їздить під будинок буфету, відчиняє великі залізні двері і вкладає до скриньок пляшки, що їх назбирав по дорозі. Дзенькіт пляшок і лайливий монолог — музика дібров’яних буднів. Закінчились уже пікніки і святкування, і замовкли голоси на пластовому. Задрімав Зелений Яр. Ще тільки великі черепахи шатер бронзовіють та зеленіють праворуч площі, і вітер надуває їх, наче вітрила. Тиша в куренях. Але, хоча нікого тепер немає, табір говорить гомінко про життя й ріст. Он бо за першим, матірнім табором новаків виріс другий — табір юнаків. Поміст на високих стовпах, ліворуч драбина — ворота. То не кроки стійкового — вітер товчеться по висотах. Табір, наче Січ, обведений частоколом, що дозволить вам увійти тільки крізь браму таку ж, як та, що пропустила вас до Зеленого Яру, тільки трохи нижчу. Зараз зупинить вас стійка і хто зна, чи й взагалі дозволить вам увійти…