Хтось, мабуть, ішов не так давно перед нею (вчора була неділя): стоптана трава, погнуті гілки. Он наче стежечка, на ній немає високих рослин, її покрили тільки медяні трубки розрив-трави. Бавх! — Ніна лежить. Одна нога в маленькому потічку, черевик повний води. Рука в болоті, друга нога, сковзнувши з корняка мертвого дерева, попала в щілину під ним. Хвилину розглядає становище. Над нею золотіє і сміється кольоровим килимом хаща.
Пробує: одна рука — є, друга — теж, хоч і боляча. Витягає ногу з потічка, добуває другу з печери під стовбуром. О, ми всі вкупі! Ми всі здорові й цілі — таки справді одна цілість.
Розгортає раменами хащу, наче плаває. Крок за кроком — вперед. Тільки тепер обережніше. Поки поставить ногу, пробує, де вона і чи можна її поставити та ще довірити їй та ґрунтові під нею.
Великі червоні ягоди великими краплями скапують з-поміж уже мертвого широкого листя. Хочете взяти в руки — даремно: м’яка ягода розпливається в пальцях і червоною ягідною кров’ю спливає на матірню землю біля ніг мертвої рослини. Навесні з неї знову виросте чотирилиста рослина. Колос червоних ягід дволистої веснівки виринає з-поміж зелені. Понад ним на кущах червоні й чорні ягоди.
Що це багряніє праворуч?!
Ніна знову лежить. Зрадлива ямка серед баговиння, чорна на дні і повна прозорої водиці, зловила її за ногу. Над нею сміється китицями ягід кущ калини. Грона похилилися й обважніли соками, прозорі від стиглої ваги, б’ють Ніну по голові.
Ні, не туди напрям! Хаща густішає, ямки серед трясовиння трапляються щораз частіше й більш несподівано. Повертає ліворуч. Там же вздовж дротяної огорожі завжди була стежечка-протоптанка. Оситняг б’є по лиці, його гострі мечі прорізують шкіру. З ніжного стебла турецької лелії скапує велика зелена торбинка. На ньому пізно навесні танцювала помаранчовим квітом лелія. Її діти-насіння готові продовжувати рід. О! Добре, що Ніна схопилася за дріт, а то знову попала б у потік. Але дріт колючий — з подертої руки тече кров. А це що? З лівого коліна так і дзюрчить кров. Добре, що в кишені кусок папірця-тканини. Намочивши в потічку, змиває кров і старається її зупинити, надавлюючи на поранене місце. Вже.
Йдемо далі! Не сидітимемо ж до ночі в хащі. Та й немає вже вороття, хоч і вперед — не легка справа. Як то? Навесні так легко було туди мандрувати, а тепер одна затяжна боротьба та ще й рани і кров. Вперед же, вперед! Он уже видно антену на даху пана Бравна, вже ж недалеко! Навесні Ніна находила тут же сморжі, і восени ми збирали тут гриби-бабки. Правда, тоді хаща вже була заснула, звільнилася від листя, стала прозора, і видно було пролазки, потічки та калабаньки.
Хаща справді стає нижча і вже не така кольорова. Крізь неї просвічується синь озера праворуч, і стіна дому пана Бравна просто перед нами. Замість інших перешкод — купини ріща. Петро нагромадив його взимку. Чому ж не спалив? Тепер треба його обходити або перелазити. Одно й друге — неприємне. Он на купі великий зелено-бурий вуж. Він обплівся здовж стовбура, повісив голову й хитає нею, наче дивуючись, чого людині лізти в хащу. Його очі дивляться цікаво-лукаво. Здоров, вужу! Полюй собі далі, це твоє право. Тільки ж сиди собі в хащі! Я, знаєш, бачила, як один дурний громадянин убивав вашого брата. І за що? Ви ж нешкідливі та ще й пожиточні. Але людина, що держить у руках дрючок, небезпечна не лише для звірів, а й одна другій. Здоров, вужу!
Хата пана Бравна якось не наближається. Власне, їй нема чого наближатися, зате Ніні необхідно. Але вона просто не може пролізти того невеликого шматка, що ще зостався, бо проклятущий малинник, бо повзучка-ожина зчіпилися й не дають проходу: шукайте, мовляв, якогось ціпка в купині та й розгортайте їх. Ой, розгорнути чи ні, а колючий дріт оцих проклятущих кущів так і ріже ноги, так обмотує ремінням. Насилу! Біля кущика калини, що став собі на межі хащі, починається посілість пана Бравна. І пише він: «Не проходьте!» Дорогий пане! Чи ви собі уявляєте, що людина, яка пролізла через хащу, повернеться назад до неї і пролізе ще раз крізь те, що так нелегко зробила раніше? Таж гляньте: волосся, як у дикунки, стріхою звисає, усі гребінчики й запинки хаща має (а не чорт), з лівого коліна цюрком кров тече, а вся шкіра в Ніни, наче по війні з індіянами. І ви кажете їй вертатися? Ні, ні, дорогий пане!