Розглянувшись, чи автор цього напису припадком не вийде з хати та не старатиметься їй нагадати про своє власницьке право, Ніна проходить його травичку і, Господи, слава Тобі! — вона вже на ділянці пана Андрія, і тепер їй уже все вільно.
Перед шатром дерев’яний фотель. Там сідає Ніна, щоб спочити. Але, але! Розглядається по обійсті і знаходить усе, що потрібне: на підніжжі столу мисочка з милом та ще й подвійним — туалетним, білим, і звичайним, сірим. На землі — шматини. Он простяглися білі панчохи — ні, вони для цього не придаються. А он штанина — е, може, ще щось краще знайдеться. Шматок сорочки не гірший, якщо йдеться про чистоту. О, є й відро з водою! Вмочивши ганчірку в воду, Ніна намилює один кінець і ним змиває свої воєнні рани, а другим кінцем висушує. Алеж і печуть оці задряпини й рани! Але що це? — Пляшка з мутнорожевою густою рідиною і написом: «Бенадрил». Очевидно, комарі й отрутні рослини добре далися взнаки власникові. Вмочує кінчик ганчірки в рідину й покриває нею рани. Швидко перестають пекти, хоч то ніби й не від цього. Спасибі, Андрію! Ганчірку випрала й повісила під столом, воду з відра вилила. Он ще б вам так прикріпити до столу скриньочку з аптечкою, з приборами для першої помочі. Правда ваша, для кого? Таж по хащі не лазять порядні люди, та й непорядні рідко заходять. Все ж скринька з ліками пригодилася б.
На березі тепер пусто. Вже не походжають канадські гуски, вже не пасуться їхні діти, і хліб занедбаний лежить у погорді. Відлетіли гуси на сусіднє озеро, а може, й узагалі вже помандрували в світ. Бо — осінь.
Перед хатою Олександра ще куриться купина сміття, що його він запалив, від’їжджаючи. Не видно нікого.
На ділянці Івана Ніна знову, наче вдома. У нього на подвір’ї вже немає ніякого знадіб’я. Добрий господар усе держить у хаті. А на городі — чого, чого там немає! Он баштанець, і на ньому жовтіє самітній кавунець та пара малих круглих зелених писаних динь. Чи диньки — то жінки кавунів? Як пізнати, котре з них кавун-чоловік, а котре диня-жінка? Он питання, що мучить Ніну з давніх-давен. А помідори тільки зелені зосталися, бо вчора, в неділю, гості зібрали всі, що ледве рожевіли. Пара бурячків росте на біло-сірій землі — на озерному намулі. Видно, що він родючий, бо соняшники он які вдалися на Івановому! Рядком, наче вояки, великі голови обважніло повисли, а з золотих облич так і капає медом. Не дадуть їм гості зріти задовго, Іване! Гості бо привикли заходити на Іванове за закришкою, за полуницями, за бурячками на борщик, за огірочком до хліба та й зажити-поспати в його шатрі, а господар хай уже вибачає.
На сусідньому — вулик. Так, принаймні, здалеку виглядає ця зелена будка. Бо кожен знає, що пан — завзятий пасічник. Уся Діброва в нього консультується, чи є в кого бджоли, чи нема, а так от, для знання. Але, боячись комашні, та ще й кусливої, Ніна обходить будку здалека. Все ж, стривайте, не видно медоносного народу. Наближається обережно до зеленого об’єкту і просліджує: скринька, наче скляна чи пластикова плитка зверху, під нею суцільні стіни, а от ніде нема віконця, ніде входу для бджіл. Десь так замаскував господар, щоб, бува, якісь гості за медом не внадилися. Та все ж мусів би хоч напис покласти, щоб бідні бджілки знали, кудою влазити до хати. Ей, стривайте! Поруч така ж, зелена, лавочка. Так це не вулик, а столик і так мирненько собі біля лавочки! Набравши відваги, Ніна розглядається. І що ж бачить? На межі притулився до бур’яну пень, що виглядає, як бочка для сміття. У нього висолоплений язик, і по тому язикові бджоли так і влазять, так і влазять до цієї бочки. Як же дасть знати ногам! Жалить бо народ цей, і краще з ним не знайомитись. Хай уже хазяїн — він фахівець, так би мовити.
Перед будинком пані Роми сумує самотою м’ячик, біля порога ціла валка транспортовиків. Там і трок, і плятформа, і авто, і літак, та ще й чотиримоторовий (з пластики), і малі жучки-авта. Дрімають під стіною. В неділю чи вже й у суботу приїдуть діти, і вся ця арматура піде в рух.
А подвір’я відгородили гарною сіткою. Металеві стовпики повбивані міцно в грунт та ще й добрий кусок — у дно озера. Дуже практично, бо ніяк не пролізеш до або від сусідів, хіба б брів чи плавав. От би нам так по наших селах! Сваритися через таку загорожу легко, а от битися ніяк не вийде.
На подвір’ї пані Марії ще два авта паркують. Очевидно, там ще гості. Може, то молодий пан приїхав, відбуваючи свою пошлюбну подорож, щоб заглянути-пожити в маминій хатці? Хоч давно вже земля її покрила, то її квіточки цвітуть так, наче б її трудящі руки щойно тільки перестали полоти чи огрібати грядочки. Дитячі іграшки над потоком, там же і Маріїн лежак та червоний фотелик. Усе — як було. Тільки господині немає і вже більше не буде. Життя ж не знає стриму.