З помосту стрибають стрункі, в’юнкі тіла в кольорових костюмах; вони пірнають і пливуть під водою аж чи не до Мушиного Острова. Це — теж нове. Колись Ніна встановлювала рекорд раннього й далекого плавання. Але його забули, він загубився серед осягів молодих.
Коли ви, замість до помосту, підете далі тією ж стежкою, то потрапите до пластової кухні. Це теж нове, бо недавно не було ще цього шматка стежечки, — вона губилася серед мокравини. Понад нею узбіч цвітуть ранньою весною блідосині проліски, а згодом фіолетові дикі фльокси. Але ви не йдете тією стежкою, бо вам немає діла до Пласту. Ви піднімаєтесь кам’яними сходами, тими, що їх поклав ще попередній власник Діброви, та дістаєтесь на головну площу Діброви. Там серед гарно постриженої трави — столики й лавочки, там зосереджується товариське життя. Посередині площі — пам’ятник Шевченкові. Це — бура лупана брила-стіжок з бронзовою таблицею спереду. На ній овальний образ молодого Шевченка та напис: «У сторіччя смерти Тараса Шевченка посаджено цього дуба — Оселя Діброва, червень 1961». А дуба й справді посаджено позаду пам’ятника. Та став він підсихати… А далі — зелень травника, лавки і столики, і кухня, де відбувається харчування пікнікарів, і старі дикі чи здичавілі яблуні та ще старші дикі волоські горіхові дерева. Вони родять восени безліч маленьких твердих сірих плоскуватих горіхів, дуже смачних, але їх тяжко розлущити. Тож білки й бурундуки магазинують виключно їх для свого вжитку.
Під горіхами постав павільйончик для танців. У ньому інколи якийсь сміливий письменник відважується на авторський вечір. Дехто зі ще сміливіших громадян загляне туди інколи і, почувши, що там читання чи доповідь, негайно втікає й зникає в буфеті або серед авт.
Ах, правда, авта! Для них відгороджено місце для паркування. Хто приїде раніше, тому вдається запаркувати в передньому рядку під деревами, і він тішиться, що Крайслер чи Понтіяк (дехто читає по-дітройтському — «Паняк»), чи інший Бюїк (по-українському — «Бюлик») не буде пектися на сонці. Його ж господарі займають місця в тіні великих смерек, розкладають лежаки й крісла, їдять, п’ють, грають у шахи і карти та пліткують про кожного, хто проходить або кого досконала пам’ять нанесе на язик. Не милують при тому й управи, не щадять критики й притинок. А управа поклала поперечні загорожі і між ними насадила деревця. Хто з тих, що критикують, посадив хоч одне деревце? Хто з них їде обережно, щоб не пошкодити деревини або не повалити загорожі?
Є лиш одні роботящі руки інженера, і є Петро, що дивиться униз з-під капелюха, і йому серце закам’яніло у самоті холодних зим.
Вони садили ці деревця та ще й ті, що здовж біжні, і ті, що поза будинками, де колись жили сумівці. І ті, що здовж в’їзної дороги. Одна чи друга деревина зникла. Не тому, що знищили її вітри-негоди й злющі морози, а тому, що дехто потребував деревця для свого городу, або для окраси спереду, де дуже добре надаються дві туї чи дві американські ялинки, або на «бек-ярді», де вони захищають бочки для сміття та затінюють оселю. Відкіля мали б узяти, як не з власного, нашого парку? Платять же цілого півдоляра за в’їзд на Діброву!..
Мабуть не помилюся, коли скажу, що центральною постаттю серед гостей і авт у неділю є Жучок. Це — чорний невеличкий кокер спанієль пані Мусі. Мордочка в нього потішна, очі веселі та розумні, вуха довгі, клапаті, а все разом покрите м’якою шовковою чорною шерстю, що укладається в природні хвилі, яким не одна пані може позавидувати, бо ввесь песик у тривкій ондуляції чи, як тут теж кажуть, має перманент. З тим лисніючим перманентом Жучок солодкий, як шоколядка. А найсолодший він тоді, коли грає в футбол. Господарі, звичайно, приносять м’яч, і вони починають гру. Жучок стоїть і уважно слідкує, тільки злегка вертить хвостиком. Коли м’яч копнуть, він, Жучок, біжить за ним, штурхає його носом, підганяє грудьми, а коли м’яч котиться, він забігає з боків, як справжній футболіст, вдаряє несподівано й по-мистецьки, і так веде м’яч далі аж до брамки, якою може бути ямка, але можуть бути й ручки його господині. М’яч і Жучок щасливо добігають до мети. Під час усієї гри Жучок — одна радість, один рух. Разом із ним біжить уся його пишна шата, його смішні короткі ноги, а найбільше його шовкові довгі вуха. Хто бачить, як Жучок грає в футбол, сміється й тішиться і рад би й сам так погратися м’ячем, з Жучком чи й без нього. Малим м’ячем Жучок інакше грається, ніж великим: його він часто носить у зубах, підкидає й ловить, трясе ним та штовхає його і, коли м’яч упаде до ямки, вигрібає його звідти лапами. Дуже, дуже потішний, дуже мудрий песик.