Ще щось? Ах, правда! Будка для нашого користування. Вже хіба немає на світі народу, який ставився б до неї з такою пошаною, навіть любов’ю, як американці. Бо ви помітили написи, правда? Для пань, для панів, для жінок, для чоловіків. А там — королі-королеви (у нас говорили інколи: «Де цісар пішки ходить», а дядько запитував: «А де ж люди?»), серни-олені, — ну, просто, чого там немає?! Кімната для відпочинку і для пудрування, і «рум», і «парлор», і… ось так і ми, замість старих, уже немодних двох нулів (00), дістали таку палатку, де є навіть дзеркало й водотяг, і… та дозвольте мені промовчати історію цього місця, її, що коштувала стільки грошей, пересердя та ще й далі коштує управі. Це ж не американська палатка зі шкіряними фотелями-канапками, різними дзеркалами, автоматом для різних паперових виробів, для сушіння рук і з милом та парфумами та ще і ще з чимось. Це — звичайна, українсько-американська, установа, тож…
Брама зі стовбурів і заборона вступу на пластову оселю до Зеленого Яру. Він обведений дротяною огорожею, і на місці, де була кузня, стоїть огрядний будиночок — пластова кухня, простора, вигідна, з чудовими холодильниками й печами. На горищі — кімната, де живе управитель пластової оселі в сезоні, а перед будинком широкий поміст під дахом для їдців. Від кухні стежечка до каплички з бронзовим оббиттям і банькою в модерно-бойківському стилі, такою маленькою, що в ній місце тільки для Бога. Люди стоять і сидять на площі. Не зник, однак, молитовний настрій, що царив тоді, коли старенький панотець правив Богослужбу під зеленим склепінням пралісу, і разом з ним уся природа величала Творця.
Будиночки-барачки залишились на пластовій оселі такими, як і були, зрештою, як і на Діброві. Чи наша громада збідніла з того часу і не може собі дозволити ні тут, ні там на побудову гарних будинків?
Ліс і діброва, і озеро, і сонце та буряні ночі — як були колись, такими є завжди. І за це — спасибі їм.
На пляжі
Так, отож, зробили пляжу. Яка б не була, та є. Якби не настирлива й незгідлива природа, була б краща. І якби контрактор був докінчив. Та — де немає отого «якби»?
Гості, що хочуть вигріватися та купатися, не мусять постійно нагадувати собі те мале, але прикре слівце. Вони засипали пляжу кольоровим мачком купальників. Поміж ними діти рухливими жучками. І найважливіше — тут гості зустрінуть знайомих і доволі наговоряться з ними. І діти мають товариство. І для них відгороджено частину прибережної води. Прив’язані до шнурка пластикові пляшки весело плавають собі, виглядаючи дуже оздобно. У відгородженому місці аж роїться від дітвори, що плаває на пластикових качках, алігаторах, черепахах, на гумових колесах, з подушками й матрациками для плавання. Кольорові м’ячі літають понад водою та плюскають по ній, дитячі човники плавають під вітрилами чи з допомогою накручуваного мотора, і весело на воді й на піску.
Поміж дітворою — батьки. Декотрі більше цікавляться дітьми, інші собою та знайомими. Як хто. Он батько навчає доню плавати. Він наче б уже сивавий, і черевце в нього вже заляглося. А ось двоє діточок бовтається в воді, а батько навчає їх плавати та пірнати. Так і чуєте слова команди:
— Зложи ручки і голівкою у водичку! Голівкою!
Русяве дівчатко з куцим хвостиком позад голови, років так з чотири, ніяк не може збагнути штуки занурювання та кидається на воду й бовтається в ній.
— Голівку — в воду! Ніжки — догори!
А вона до братіка, якому вже вісім літ, і він плаває вже мало не як моряк:
— Ай донт нов, гав!
— Ай шов ю, коман! — братік підстрибнув і пірнув у воду.
Голівка й ніжки, і русява мичка бовтаються у воді, і двомовна команда гомонить над пляжею. І, мабуть, більше команди, ніж того плавання. І ви думаєте: чи не ліпше залишити дитину між дітьми, хай вчиться від них без тієї здрібнілої команди, так, як навчилася чужої мови…
Христя має інший метод навчання свого піскуватого Жожо, песика, подібного до пекінчика. Вона кидає йому м’ячик на воду, і Жожо бовтає куцими лапками та трясе клапатими вухами й старається плисти. Але по кількох зусиллях, коли, здавалося, ось-ось зловить м’яч, Жожо видає тонкий скавучок скарги і відрікається від улюбленого м’яча та повертається щасливо до берега. І тоді між Христею та Жожо така розмова:
— Стид! Боягуз! Ходи сюди!
— Гав, гав, гав! — відповідає тонко Жожо і не йде більше до води.
— Но, хойці ту, моя кицю солодка, мій маленький песику, хойці до панці!