Вона відчула теплу вологість між тілом та підлогою. Дівчина борсалася на розчавлених стаканчиках. Літр соєвого лате, мокко, чаю, макіато всотувався їй в одежу, псуючи безцінній килим на підлозі кабінету.
Навіть у темному дзеркалі шкіряного черевика Пенні помітила, як краска сорому стала ще яскравішою. Вона проковтнула слину. І лише чийсь голос зруйнував чари, більше подібні до трансу.
Говорив чоловік. Рішучим, але водночас м’яким тоном, схожим на шовковий килим. Голос приємний та приголомшуючий. Він повторював:
— Ми знайомі?
Пенні підвела очі догори крізь завісу довгих тремтячих вій. Удалині майоріло обличчя. Зверху над сірим фланелевим костюмом неясно вимальовувалися риси, які вона надто часто бачила в бульварній пресі в супермаркетах. Чоловік мав блакитні очі, на чолі — білявий чубчик, наче у хлопчиська. Коли він усміхався, на чисто голених щоках з’являлися ямочки. Лагідний вираз обличчя, привітний, як у ляльки. Жодної зморшки на чолі або щоках, які би вказували на те, що він коли-небудь турбується чи глузує. З газет Пенні було відомо, що йому сорок дев’ять. І жодних гусячих лапок — доказів того, що він часто всміхається.
Продовжуючи товктися на підлозі, Пенні зітхнула.
— Це ви! — проскиглила вона. — Ви — це він! Я мала на увазі, ви — це ви! — Він не був клієнтом їхньої фірми. Навпаки, він був відповідачем у справі з виплати аліментів. Пенні могла тільки припустити, що він з’явився тут, аби дати свідчення.
Він сидів на місці для гостей — в англійському різьбленому кріслі фірми «Чіппендейл», оббитому червоною шкірою. Гостро пахло шкірою та кремом для взуття. Усі стіни кабінету заповнені дипломами в рамках та книгами з юриспруденції у шкіряних палітурках.
За його спиною був письмовий стіл червоного дерева, який блищав темно-червоним кольором після століття мацання руками та натирання воском. Біля дальнього кута столу сутулилася фігура, чия плямиста лисина червоніла майже так само, як стіл. Тонкі тремтячі губи оголювали жовті від тютюну ясна. На всіх дипломах, сертифікатах і нагородах старанно готичним краснописом було виведено: «Альберт Бриллштейн, есквайр».
Мабуть, бажаючи бути чемним, молодший за віком чоловік у відповідь на її бурмотіння здивовано запитав:
— А ви хто така?
— Ніхто, — загарчав той, що стояв за столом, старший партнер фірми. — Вона тут навіть не мала бути присутня! Вона лише така собі П’ятниця. Тричі провалила адвокатський іспит!
Ці слова жалили Пенні, наче ляпас. Стидаючись, вона відвела погляд від блакитних очей і ще раз розгледіла своє відображення в черевиках молодшого співрозмовника. Її керівник мав рацію. Вона лише дівчисько на побігеньках. Вона ніхто. Лише дурна селючка, яка переїхала до Нью-Йорка з мрією знайти… свою долю. Будь-що. Гірка правда полягала в тім, що, напевно, вона ніколи не складе цього іспиту. І до кінця життя буде перекладати папірці, носити каву, й нічого дивовижного ніколи не станеться.
Не дожидаючи, доки вона підведеться, містер Бриллштейн рявкнув:
— Геть! — Кістлявим пальцем тремтячої руки він вказував на двері й волав: — Забирайтеся!
У кишені спідниці завібрував телефон. Пенні могла навіть не дивитися на екран, бо знала, що телефонує слушно роздратована Монік.
Бриллштейн правий. Її не має тут бути. Вона мала б знаходитися у передмісті Омахи. Успішно заміжня за приємним, розважливим членом університетського братства «Сігма Чі». У них було б двійко діточок, а на третього вони б наразі чекали. Така її доля. Вона б мала бути у дитячій слині замість дорогого подвійного еспресо.
Ось вона подивилася на своє відображення в черевику, таке маненьке, як зображення Алюет Д’Амброзії в екранах безлічі мобільних телефонів. Пенні відчула, як на очі навертаються сльози і одна навіть стікає по щоці. Її затопила відраза до самої себе. Вона потайки змахнула сльозу, сподіваючись, що ніхто з присутніх цього не помітить. Опершись руками на килим, вона спробувала підвестися, але суміш кремового, карамельного та шоколадного сиропів міцно приклеїла її до підлоги. Навіть якщо б вона спромоглася підвестися, побоювалася, що через гарячу рідину її блузка стане прозорою.