Холодні пальці помираючого зімкнулися у Пенні на щиколотці. То чіплявся Макс, дивився на неї благаючими очима. Його й без того бліде обличчя стало білим як стіна, губи безгучно рухалися, формуючи слова.
— Послухай, — благав він. — Подивись. — Вільною рукою він з внутрішньої кишені дістав відірваний клаптик газети. — Тобі, — промовив він і простягнув дівчині.
Пенні стала навколішки та взяла клаптик. То була стаття з газети, яка вийшла рівно 30 років тому, день у день. Стаття була з «Нешнл Інкваірер». Чільне місце займала чорно-біла фотографія. Вона з роками стала шерехатою та поблякла, але складалося враження, що Пенні дивиться у дзеркало. То було її обличчя, та сама вуаль та сукня, що і зараз на ній. То було повідомлення про весілля. Конеліус Лінус Максвелл одружувався з Фебою Брендшо. До першої статті степлером була прикріплена ще одна — некролог, датований рівно 136 днів потому. Молода місіс Корні Максвелл померла внаслідок алергічної реакції на молюсків.
Серце Пенні заполонив страх. У неї теж була алергія на молюсків. Їхня перша вечеря у «Ші Ромейн», коли вона ледь не замовила суші з гребінцем. Саме Макс зупинив її. Якимось чином Максу також було відомо про її алергію.
— Моя дружина, — промовив він. Пенні побачила, що звідти, де колись теліпався його член та яєчка, тепер із рваної рани фонтанувала кров. Та сама рука умираючого, яка віддала статті, тепер простягнула їй всюдисущий блокнот. Він розгорнув його на певній сторінці й промовив:
— Об’єкт дослідження № 1148, Мірил Гарриґан, 24 березня 19… Місце проведення: Шипп, Небраска…
Мама Пенні тихенько схлипувала, коли Максвелл читав уголос подробиці їхньої зустрічі. Двадцять п’ять років тому вона, жителька маленького містечка, щойно вийшла заміж та прийшла на чаювання у велику залу асоціації фермерів. Нетиповою галантною мовою Макс записав:
— Об’єкт експерименту здавалася нещасною, коли вона повідала мені таємницю, що не в змозі виносити дитину. Оскільки я був новою людиною у місті, їй, напевно, здалося, що зі мною цілком безпечно відвести душу. — Покоління тому ця молода жінка з Небраски виплеснула свої таємниці Максу, так само вчинила Пенні на їхньому першому побаченні в «Ші Ромейн». — Зріст жінки — 168 см, вага — приблизно 54 кілограми…
Ридаюча мати Пенні підняла голову від купи паперових серветок, у які зарилася обличчям, і втрутилася в його монолог:
— Я важила лише 51 кілограм!
Помираючий Макс продовжував:
— У душі я знав, що можу зробити для цієї бідолашної жінки більше, ніж просто довести до оргазму, від якого вивертає нутро. У моїй владі було подарувати їй таку бажану дитину.
Він описав, як звабив цей свій наступний об’єкт експерименту за шматком пирога з гарбузом. Чоловіка тоді поряд не було: він відвідував недільні заходи «Хранителів обіцянок». Знадобилося зовсім трохи шарму, щоб звабити цю самотню молоду домогосподарку. Того ж вечора Макс реалізував свій план на задньому сидінні орендованого ним «Форд Експлорер».
— Коли її серцебиття сягнуло 163 ударів на хвилину, — спокійно доповідав Макс, — я імплантував їй клоновану зиготу разом з останнім поколінням нанороботів, щоб забезпечити її виживання.
Рюмсаючи, мати Пенні продовжувала наполягати:
— Я ніколи не важила більше 54,5 кілограмів, навіть після того, як завагітніла!
Дев’ять місяців потому народилася Пенні. Удаване чудо.
Судячи зі страждання на обличчі батька, Пенні розуміла, що той і гадки ні про що не мав. Жоден із її батьків навіть не підозрював, що вони стали частиною Максового плану копіювати власну давно померлу дружину. Вони наївно допомогли експерименту диявола. Він міг би імплантувати ембріон в будь-яку жінку, з якою в нього були романтичні пригоди. Він міг би підсадити ембріони їм усім.
Пенні більше бентежило те, що вона — це не вона. Погано вже те, що їй транслювали імпульси, які збуджували її центри задоволення. А тепер з’ясувалося, ще сама її ДНК була «уживаною», бо так заповів безумний геній, який волів возз’єднатися зі своєю коханою. Вона, Пенні Гарриґан, генетично була воскреслою Фебою Максвелл.
У цій збентеженій тиші пролунав єдиний голос. Запальна, як зазвичай, Монік вигукнула:
— Дівчино з Омахи! Отакої!
Трохи далі, в глибині церкви, Есперанса, ще одна запальна латиноамериканка, закричала:
— Ай, карамба! Чорт забирай!
— Протягом усього твого життя мої агенти стежили за тобою, — шепотів Макс, а кров цебеніла зі рваної рани між ногами. У церкві повисла така тиша, що всі присутні чули його зізнання. Пенні достатньо було глянути на поблякле фото в некролозі, щоб дізнатися, що всі його слова — правда.