– Ага.
– Вона ж у мене така замашна! Краща ключка з усіх ключок району, а то й області.
– Ага…
– Глечик і Костенко! Припиніть розмови! Ви заважаєте класові слухати новий матеріал.
– А футбольний м'яч я все-таки візьму. У футбол на будь-якій планеті можна пограти. – І місця він багато не займе. Якщо спустити…
– Глечик і Костенко! Вийдіть з класу! Гле чик хоч уроки вчить і двійок не має. А ти, Кос тенко, з двійок не вилазиш. І розмовляєш на уроках! Не знаю, що ти собі думаєш. Перекажи дідусеві, щоб прийшов до школи. Я мушу з ним серйозно поговорити.
Ех, Катерино Степанівно, Катерино Степанівно! Що ви робите?
Це ж знову бідний Валера два дні ходитиме з опухлим червоним вухом. І за штани держатиметься…
Вихованням Валери займався дідусь Павло Харитонович. Тато був дуже зайнятий, мама теж. І виховання онука взяв на себе дідусь, який щойно вийшов на пенсію і цілими днями «забивав козла» у дворі на дитячому майданчику з такими яс, як і він, пенсіонерами.
Педагогічної освіти Павло Харитонович не мав і у делікатній справі виховання користувався старими дореволюційними методами, якими колись виховував його самого дід Гаврило, учасник першої світової війни.
Ех, Катерино Степанівно, Катерино Степанівно!
Ну при чому тут двійки, як ідеться про космічну міжпланетну подорож! На все життя!
Нічого вона не тямить у міжпланетних подорожах, та Катерина Степанівна! Звичайно, їй до тих подорожей байдуже. Бо вона вже стара – двадцять сім років. Ніхто її в космос уже не візьме. Тільки іншим життя псує.
– Ну, я їй зроблю! Я їй влаштую! – зціпивши зуби, процідив Валера, коли вони вийшли в коридор. І враз в очах у Валери зашмигляли згадувані вже швидкі бісики, які свідчили, що у голові його народжується сміливий відчайдушний задум.
– Слухай! А знаєш що!? – виставив Валера вперед нижню губу.- Давай підкладемо їй… їжака!
– Якого? – не зрозумів Глечик.
– Живого!
– А де ж його взяти?
– Упіймати! У лісі!.. Я влітку бачив. Як ми по гриби з татом ходили.
– Тю… І коли ж ти збираєшся його ловити?
– Сьогодні! Зразу після уроків. А чого відкладати?
– Сьогодні? – Вася непевно знизав плечима.
– Що – боїшся?
– Та ні… але…
– Мама, сестра, тьотя!
– Та ні… але…
– Ех ти! Вареник! А ще в космос летіти збираєшся!
– Чого ти! Я хіба сказав, що не хочу? Просто подумати спершу треба, зважити…
– А що там думати? Що зважувати? Піти й спіймати! От іще!
Коли Валерою оволодівала якась ідея, переконати його, відмовити було неможливо.
Розділ другий, в якому ви разом з Глечиком і Валерою помандруєте до лісу. Сварка. Вася спершу йде, потім повертається. Черевик! Де Валера?
Вася й Валера жили у великому місті, на краю нового мікрорайону, який називався Лісовим масивом. І називався недарма. Бо вулиця, де жили Вася й Валера, впиралася прямо в ліс. Остання зупинка тролейбусного маршруту, який тут закінчувався, була під величезними трьохсотрічними дубами. Вона так і називалася – «Дуби». І з вікон класу було видно ліс. Іноді на підвіконня, коли в класі панувала тиша (писали контрольну абощо), сідала сойка або інша лісова пташка. А білочки стрибали на спортмайданчику і спритно дряпалися вгору по шведській стінці, по жердині й канату, порушуючи дисципліну в класах.
Урок, з якого виставила Васю й Валеру Катерина Степанівна, був останній. І можна було одразу гайнути в ліс. Але в класі лишилися портфелі. Кидати їх напризволяще навіть відчайдушний Валера не одважився. Довелося чекати дзвінка.
Вислухавши ще раз сувору нотацію Катерини Степанівни і нагадування, щоб узавтра прийшов до школи Балерин дідусь, хлопці взяли свої ранці-портфелі й пішли начебто додому.
Але насправді, злодійкувато озирнувшися, вони звернули до лісу.
Скраю ліс навіть не був схожий на справжній ліс. Він більше нагадував міський парк. Заасфальтовані доріжки, лавки, диктові щити з яскравими плакатами: «Ліс – наше багатство!», «Бережи зеленого друга!», «Не розпалюйте вогнищ, не ламайте дерев!»
Настрій у Валери був бадьорий.
– Уявляєш, вона сідає на стілець… вона ж ніколи не дивиться, коли сідає… і раптом – вва-вай!.. Ха-ха-ха!.. Уявляєш?! – аж захлинався Валера.
– Уявляю,- кивав Вася.
Він не зовсім поділяв захоплення друга, але показати це не наважувався.
Вони вже проминули оту паркову зону і заглибилися у справжній незайманий ліс. Ні доріжок, ні лавок, ні плакатів. Самі дерева й непролазні кущі.
Вася на всі боки крутив головою.
– Щось я ніде не бачу їжаків…
– А ти думав, як у мультфільмі,- зайшов у ліс, і з-за куща відразу їжак вичалапує. Пошукати треба. – І довго шукати?