«Що ж я наробив! — вигукнув Милий Для Очей. — Як! Після таких жорстоких терзань, після численних вагань — чи додержувати своєї обіцянки, погоджуючись на злочин, я забрав життя у найпрекраснішої з королівен. Адже я з’явився на світ, щоб кохати її! Був зачарований нею, як тільки побачив, проте не мав рішучості порушити слово, яке засліплений лютою ненавистю брат виманив у мене негідними хитрощами. О, небо! Чи можна тільки помислити, аби карати жінку за її доброчесність! Так от, Підступний, я здійснив твою негідну помсту, а зараз хочу помститися за Розумницю своєю смертю. Так, прекрасна королівно, нехай та сама шпага…»
Після цих слів Розумниця почула, що королевич, який у нестямі впустив свою шпагу, шукає її на підлозі, маючи намір порахуватися з життям. Не бажаючи, щоб він вчинив таку дурницю, вона закричала:
«Королевичу, я жива. Ваше добре серце дозволило мені передбачити каяття і своїми безневинними хитрощами я позбавила вас від здійснення злочину».
Тут Розумниця розповіла Милому Для Очей про свою обачливість і хитрість із солом’яним опудалом. Королевич невимовно зрадів, уздрівши королівну живою і здоровою. Він був безконечно вдячний їй за те, що вона врятувала його від тяжкого злочину. Королевич не розумів, як міг виявити таку слабкість і не бачити нікчемності злощасних обіцянок, до яких його приневолили хитрощами. Адже коли б Розумниця не мала міцного переконання в тому, що обачливість — мати безпеки, то загинула б, а її смерть спричинила б загибель Милого Для Очей.
Тож хвала обачності й самовладанню! Вони вберегли подружжя від згубних нещасть для найприємнішої на світі долі. Розумниця і Милий Для Очей прожили довгу низку щасливих днів у доброчесності й блаженстві, які неможливо змалювати.
НЕЗРІВНЯННИЙ
Жили собі в давні часи король із королевою, які вели досить самітницький спосіб життя. Бог дарував їм сина і чарівну дочку. Маленьку королівну назвали Прекраснорукою, бо в неї справді були дуже красиві руки. У звичаях того часу було звертатися по допомогу до фей, коли великим королевам наставав час народжувати дітей, одначе король, зневажаючи їхнє чаклунство і добре розуміючи, як небезпечно зазирати у майбутнє, суворо заборонив радитися з феями стосовно долі Прекраснорукої, що невимовно їх розлютило. Королева любила дочку надзвичайно ніжно і щоразу глибоко сумувала, коли думала про те, що одного чудового дня заміжжя милої королівни розлучить їх. Тому невдовзі зрозуміла: не зможе заспокоїтись, якщо не дізнається про подальшу долю своєї дочки. Це спонукало королеву, не зважаючи на сувору заборону короля, таємно зустрітися з феєю, яка жила в сусідніх горах і звалася Лігурдою. Фея відзначалася вельми злою натурою і, бажаючи помститися королеві за те, що та ніколи не запрошувала бути присутньою при народженні своїх дітей, прийняла її у зачарованому палаці, оздобленому золотом і лазур’ю. Після того як королева виклала їй мету свого візиту і вельми поштиво попросила повідати про долю Прекраснорукої, Лігурда досить гордовито відповіла, що та даремно клопочеться про щастя дочки, бо її обміняють на іншу королівну, але обидві вони будуть нещасливими, лише з тією відмінністю, що лиха Прекраснорукої триватимуть набагато довше. Вона вийде заміж за королевича, а той понад усе любитиме птахів, особливо одного червоного птаха, який принесе королівні багато прикростей. їй доведеться довго терпіти всілякі приниження, викликані довгою безплідністю, підданці повстануть проти неї, а родичі підуть на неї війною, і, нарешті, якесь чудовисько розірве нещасній утробу і зжере. Слова феї немов удари кинджала пронизали серце бідолашної королеви, і вона, знепритомнівши, впала біля ніг Лігурди. Навіть не потурбувавшись про те, щоб привести її до пам’яті, фея лише перенесла королеву в такому стані на ложе чоловіка.