І знову коник Літайко знявся у небо. І полетів з шаленою швидкістю. І знову бахнуло, як ото бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар'єр. І небесна блакить враз стала ясною, світлою і прозорою, і незчулися ми, як опинилися біля мого балкона. Перелізли ми на балкон, попрощалися з Козачком Ґулькою, і він одразу зник, став невидимий. А в руці в мене опинилися чарівні окуляри з двома скельцями...
— От Козачок Ґулька! От Козачок Ґулька! Скажи! — захоплено вигукнув Ромка.
— І говорити нічого! Супер! — сказав я.
ПРИГОДА ДВАНАДЦЯТА
Чарівник Часомір та чаклун Зловред Поганський.
Після того як ми з Ромкою познайомилися з Козачком Ґулькою, ми тільки про нього й говорили.
— От класний Козачок Ґулька! — казав Ромка. — А коник-поник Літайко який!
— А пернач-ґулінабивач! — підкидав я.
— Треба щось таке цікавеньке придумати, щоб знову з ним зустрітися. Цікаве й добродійне! Так, як він і казав! Що б його таке придумати? — чухав потилицю Ромка.
— Не знаю, — зітхав я. — Якби знав, давно б тобі сказав. Ех, Ромко-Ромко! — знову зітхнув я. — Є в мене гріх на душі. Я тобі про нього ніколи нічого не говорив. Але й досі каюся!
— Який гріх? — спитав Ромка. — Вкрав щось? Чи вікно розбив?
— Гірше!.. Було це ще до того, як ми з тобою подружилися. Півтора роки тому.
— Ну, давай-давай! Кайся! — усміхнувся Ромка.
— Було це влітку в селі, коли я поїхав, як завжди, до дідуся й бабусі відпочивати. Тато саме купив мені футбольний м'яч, щоб я з хлопцями на вигоні грав... Першого ж дня пішов я на вигін. А там — жодного хлопця. Як потім з'ясувалося, у сільмаг привезли морозиво, і хлопці побігли туди. Ну, ганяю я сам того м'яча, тренуюсь, індивідуальну майстерність відточую. Одбив м'яч далеченько. Аж тут раптом з'явився незнайомий хлопець. Ну, може, трохи старшенький за мене. Вхопив м'яча в руки. Я подумав — забрати хоче, кричу: «Оддай!» А він мовчить, тільки усміхається. Кинув м'яч на землю, почав підбивати ногою. Я до нього, намагаюся забрати м'яча, а він весь час обводить мене, не дає забрати. «Оддай! — кричу. — Оддай, дурень!» А він знову — ні слова!.. Це мене ще більше роздратувало. «Оддай, — кричу. — Пришелепкуватий! Ідіот! Ненормальний!» І знову він — ні слова у відповідь... Нарешті він кинув м'яча, повернувся й пішов, так мені нічого й не сказавши... А потім я дізнався, що він глухонімий. І, до речі, казали, добрий, хороший хлопчик. Приїхав з батьками до родичів. Попрощатися. На Північ переїжджали вони. Хотів зі мною погратися, а я бач...
— Тю! — пхикнув Ромка. — І це весь гріх?.. Подумаєш!..
— Еге! «Подумаєш»! У мене й досі перед очима його тремтлива усмішка...
— Тремтлива? — не зрозумів Ромка.
— Коли він усміхався, губи в нього тремтіли, — пояснив я.
— Дуже ти, їжачку, вразливий, «впічатлітельний»! — сказав Ромка.
— Нічого ти, Ромко, не розумієш! — зітхнув я. — Якби можна було назад у минуле повернутися, я б зовсім по-іншому себе повів...
— Думаєш, Козачок Ґулька може тобі допомогти в цьому? — примружився Ромка. — Викинь з голови!.. Козачок Ґулька тільки ґулі набивати може... Ой! Ой!
Ромка схопився за лоба. І одразу почувся голос невидимого Козачка Ґульки:
— Ото щоб не казав дурниць!.. Я не лише ґулі набиваю, а й усім, як можу, допомагаю... Я все чув, Васю, що ти казав про свої переживання. Біжи бери свої чарівні окуляри! А ти, Ромко, йди гуляй! Ця пригода не для тебе!
— Вибачай, Ромко! Сам винен. Було б не говорити того, що ти говорив.
— Та він же невразливий, «невпічатлітельний»! — мовив Козачок Ґулька.
— Ні-ні! — вигукнув я. — Він гарний хлопець! Тільки напускає на себе, щоб здаватися крутішим, мужнішим.
— Давай-давай, біжи по окуляри!.. А ти, Ромко, не думай... Справжні козаки були не лише мужніми, а й добрими, чуйними, людяними! — мовив Козачок Ґулька.
Я побіг по окуляри. А тоді, повернувшись, глянув на Ромку — такий він був зажурений і нещасний, що мені аж у серце кольнуло.