– А як вас, пробачте, звати?
– Маргарита Степанівна, – сказала бабуся. – А вас?
– Мене Ромка! – першим вигукнув мій друг – мусив же він підкреслити, що він лідер.
– А мене Вася, – сказав я.
– Дуже приємно, панове Вася і Ромка! – усміхнулася бабуся, наче підкреслено поставивши на перше місце моє ім’я. Ромка це помітив і скривився.
Серце моє калатало, як різдвяний дзвін. «Її звуть Маргарита Степанівна! «Ритас» – як у тій записці! Але тоді чарівні окуляри зривав у мене з носа дідусь, а не бабуся! Я точно пам’ятаю, хоч і не бачив того дідуся!» – стрибали думки у мене в голові.
– Ну от і прийшли! – сказала Маргарита Степанівна, коли ми зайшли у якийсь незнайомий двір і зупинилися перед візерунчастими дверима на першому поверсі багатоповерхового будинку. Бабуся встромила у дірку замка довгий чудернацький ключ, почувся мелодійний передзвін, і двері нечутно розчинилися.
– Заходьте, будь ласка, панове! Мушу вам віддячити за допомогу! – церемонно вклонилася Маргарита Степанівна, вказуючи рукою на відчинені двері. Ми зайшли у темний передпокій, а звідти до кімнати. Кімната теж була напівтемна, умебльована старими меблями. Клейончатий потертий диван з овальним над спинкою дзеркалом, під яким на піддзеркальнику стояло сім білих мармурових слоників – від найбільшого до найменшого. У кутку кімнати височіло ще одне дзеркало – так зване трюмо у темній лакованій рамі з різьбленим дерев’яним візерунчастим верхом… Під дзеркалом стояв такий же різьблений лакований піддзеркальник на гнутих ніжках у вигляді лев’ячих лап (бо нагорі, як ми роздивилися, теж була таки лев’яча морда). І ще одне здоровенницьке дзеркало було на дверцятах старовинної шафи. Але дивно – віддзеркалень своїх ми в тих дзеркалах чогось не побачили, хоча стіл, біля якого ми стояли, прекрасно віддзеркалювався… На стінах висіло багато фотографій, і майже на всіх були… відьми, довгоносі й патлаті, а одна навіть у тому ж кумедному старовинному капелюшку, що й Маргарита Степанівна. Ми з Ромкою перезирнулися. І Ромка спитав:
– Це в-ви?
– Авжеж! Ха-ха-ха! – зареготала Маргарита Степанівна. І раптом заспівала пританцьовуючи:
А тоді підморгнула нам і сказала:
– От я знаю, що вам потрібні чарівні окуляри! І вони в мене є! Аякже! Але я вам їх не дам! – вона насупила брови. – Бо ви позавчора розбили мені на кухні вікно м’ячем, у футбола граючи. І в кицьку мою камінці кидали. Правда, Мурисю?
На диван раптом скочила, невідомо звідки взявшись, велика чорна кицька з жовтими очима і хрипло нявкнула, наче підтверджуючи сказане хазяйкою.
Ми з Ромкою аж роти пороззявляли від несправедливого обвинувачення.
– Та ви що?! – вигукнув Ромка. – Нічого ми не розбивали!
– І кицьку вашу вперше бачимо! – вигукнув я. – Це не ми!
– Ви переплутали! Придивіться гарненько! – вигукнув Ромка.
– Невже я зосліпу переплутала, помилилася? – схилила набік голову Маргарита Степанівна. – Ану піду візьму запасні окуляри!
І Маргарита Степанівна вийшла до іншої кімнати.
І тут дерев’яний різьблений лев на вершечку трюмо (чи мені здалося, чи справді) підморгнув мені і глянув на піддзеркальник. Я теж глянув униз, на піддзеркальник – там лежали окуляри… Я кинувся до них, схопив і начепив на носа. І враз побачив наш шкільний спортзал і мати, на які ми сьогодні стрибали через коня на уроці фізкультури…
– Ну що?! – нетерпляче спитав Ромка.
– Ланцюжок під матами у спортзалі! Ритка загубила його, коли стрибала! – сказав я.
– Біжімо! – вигукнув Ромка. Ми кинулися до вхідних дверей… Двері були замкнені…
– От вталапалися! – скреготнув зубами Ромка.
І тієї ж миті до кімнати зайшла Маргарита Степанівна. Окуляри з мого носа враз злетіли і опинилися на її носі.
– О! – вигукнула вона. – Тепер я бачу – авжеж, це не ви розбили мені м’ячем вікно на кухні й полювали на мою кицічку. Пробачте, дорогі. От що значить недобачати… І не бійтесь мене. Ніяка я не відьма. Артистка я колишня. В Театрі юного глядача в казкових виставах відьом грала… Давно вже на пенсії, – вона зітхнула. Але в очах її стрибали веселі бісики.