– Пробачте, – сказав Ромка. – Ми дуже поспішаємо.
– Одчиніть, будь ласка, двері! – по-про сив я.
– Стривайте, – сказала Маргарита Степанівна. – Я вам станцюю насамкінець!
І вона заспівала:
І так хвацько, по-молодому пішла навприсядки, що аж задзвеніли висюльки на люстрі. А тоді гепнулася спиною на диван, кумедно задриґавши ногами.
– Ех-хе-хе! – важко дихаючи, сказала вона. – Сумую я за сценою, за глядачами… А де ваші аплодисменти?
Ми з Ромкою перезирнулись і заплескали в долоні.
– О! Це інша справа! – І вона кумедно вклонилася, взявшись двома пальчиками за край спідниці.
– А тепер бувайте мені здоровенькі!
Дивна артистка-відьма одчинила нам двері, і ми щодуху побігли до школи.
Класи вже були порожні, майже всі учні розійшлися додому. Лише в нашому класі сиділа за партою нещасна заплакана Ритка – додому йти вона боялася.
– Стривай, Ритко! Стривай! Ми зараз!.. – вигукнув Ромка. І ми з ним побігли у спортзал, розсунули мати – між ними на підлозі лежав ланцюжок з кулоном у вигляді сердечка.
– Бери! Це ти побачив, – зітхнувши, сказав Ромка.
– Ні! Удвох! Тільки удвох! – благородно сказав я.
– Удвох так удвох! – не зміг приховати задоволення Ромка.
І ми побігли в клас і віддали Ритці її пропажу – я тримав за кулон, а Ромка – за той підступний замочок ланцюжка, що так невчасно розкривався.
Ритка радісно зойкнула, а тоді обняла нас обох за шиї і притулилася головою до наших голів… Про чарівні окуляри ми їй, звичайно, нічого не сказали. Ми ж домовились не говорити нікому.
Нас чекала ще одна несподіванка – ми виявили у своїх кишенях по дві шоколадки – «Театральних». Коли дивна артистка Маргарита Степанівна встигла засунути їх нам у кишені – хтозна… По одній шоколадці ми дали Ритці. Вона мало не заплакала від розчулення. Вона ж так любить солодке!..
Ми хотіли того ж дня подякувати за шоколадки Маргариті Степанівні. Шукали-шукали той двір і ті візерунчасті двері, але так і не знайшли.
– Що ж ти хотів, – сказав я Ромці, – чудеса – вони і є чудеса!..
Пригода третя
Дід Мороз у підвалі. Ковалі щастя
Все-таки Ромка був лідером. А душа лідера прагне лідерства, першості. І якось Ромка мені сказав:
– Слухай, Їжачку, чарівні окуляри завжди когось виручають. Спершу мене, тоді Ритку… Вони добрі. Це факт! Просто так вони не діють. Я б хотів теж скористатися з них.
– А хто тобі заважає? – знизав плечима я.
– Ти! – сказав Ромка.
– Тю! Яким це чином?
– Бо вони весь час до тебе по трапляють.
– Що ж я можу зробити?
– Треба, щоб з тобою щось сталося.
– Що?
– Треба, щоб ти втрапив у якусь халепу… Тоді чарівні окуляри допоможуть мені тебе врятувати.
– Що ж зі мною повинно статися?
– Якась страшна небезпека.
– Тю!
– Обов’язково! Щоб я мусив тебе рятувати.
– У яку ж халепу ти пропонуєш мені втрапити?
– Ну… провались у каналізаційний люк абощо…
– Ні! У каналізаційний люк провалюйся ти!.. Я не хочу! Категорично!
– Ну, я ж сказав для прикладу, – скривився Ромка. – Я ж сказав «абощо». Придумай сам. Ти ж мені друг?
– Друг! – сказав я.
– То ти для друга не можеш собі зробити якусь неприємність… тимчасову?
– Досить дивний вияв дружби – провалюватись у каналізаційний люк…
– Ну я ж сказав – не наполягаю я на провалюванні обов’язково у каналізаційний люк, якщо ти такий бридливий. Можна провалитися у щось інше. В ополонку, наприклад. Зараз якраз зима. Новий рік скоро.
– Спасибі тобі у шапочку! Хочеш, щоб я Новий рік у лікарні зустрічав? У мене вже таке було. Позаторік, коли я сніговика ліпив, розпарився, застудився і крупозне запалення легенів підхопив. Двостороннє! Ледь дуба не врізав. Провалюватися в ополонку не буду! Категорично!
– От ти ж, їй-богу! – спересердя махнув рукою Ромка. – Ну, сам, сам придумай щось! Ти ж хлопець з фантазією. Ну, я тебе прошу! Придумай!.. Тільки, щоб було небезпечно. Щоб я мусив тебе рятувати. Зроби, Їжачку!.. Ти ж мені друг!
Я зітхнув. Коли такі слова каже лідер класу, з яким усі хлопці мріють дружити і який ще недавно не звертав на мене аніякісінької уваги, а якщо й звертав, то тільки щоб посміятися, покепкувати, – хіба міг я йому відмовити?…
– Я побіжу до скверика, де ми бачили на лавці окуляри, які потім зникають, а ти давай – роби собі небезпеку! – вже весело сказав Ромка.
– Ну й задав ти мені задачу! – почухав я потилицю.
– Давай-давай! І не барись! Бо я змерзну там у скверику. Бачиш – мороз! Ще й вітер. Давай! – І Ромка побіг до скверика.