Лінк відчув, що я тримаю його за руку, і зупинився. До нього теж починало доходити, і він змінився на обличчі.
— Мамо?
— Ітане, йди звідси! Ларкіне, Лінку, хто-небудь, приведіть дядька Мейкона! — закричала Ліна. Вона не тямила себе. Я ще ніколи не бачив у її очах стільки страху, і кинувся їй назустріч.
У цю ж мить я почув, як з гармати вилетів заряд, а слідом за ним гримнув шквал канонади.
Спиною я відчув щось тверде, в голові запаморочилося, і я мало не знепритомнів.
— Ітане! — пролунав Лінин голос, але я не зміг поворухнутися. Мене поранили. Я не знаходив іншого пояснення і силкувався бодай залишатися при тямі.
За кілька секунд до мене повернувся зір. Я лежав на землі, обпершись на товстий стовбур дуба, до якого мене, скоріш за все, відкинуло пострілом. Я почав шукати місце поранення, але крові не було. Так само не намацав я і отвору від кулі. За кілька метрів від мене до іншого дерева незграбно прихилився Лінк, на вигляд не менш спантеличений, ніж я тієї злощасної миті. Врешті-решт я підвівся і хитаючись попрямував до Ліни, але зненацька вдарився об щось обличчям і знову опинився на землі. Мені пригадався випадок з розсувними скляними дверима в будинку Сестер.
Ні, мене не поранили, це було щось інше. Проти мене використали інакший різновид зброї.
— Ітане! — кричала Ліна.
Я підвівся й обережно ступив їй назустріч. Навколо дерева справді були розсувні скляні двері — от тільки невидимі, й коли я бив по них кулаком, вони поглинали звук. Однак я продовжував гамселити невидиму стіну — що ще я міг зробити? Тоді ж я побачив, що Лінк теж б’ється у своїй незримій клітці.
На обличчі місіс Лінкольн з’явилася зліша посмішка, ніж на фізіономії Ридлі у її найуспішніший день.
— Відпусти їх! — не здавалася Ліна.
Раптом нізвідки, крізь розірване небо, на нас у буквальному сенсі полився дощ. Він хлюпнув із хмар, як з відра, і я зрозумів його появу. Це Ліна. Її волосся шалено звивалося, а дощ перейшов у сльоту, став косим і почав з усіх боків сікти місіс Лінкольн. За кілька секунд на жодному з нас не залишилося сухого місця.
Місіс Лінкольн, чи як її тепер називати, посміхалася. У цій посмішці читалася дивна емоція, майже гордість.
— Я не збираюся нічого з ними робити, просто хочу з тобою побалакати.
Над її головою небо розірвав грім.
— О так, я сподівалася побачити деякі твої таланти. Шкода, що мене не було поруч, щоб допомогти тобі їх відшліфувати.
— Замовкни, відьмо, — гримнула Ліна, не зводячи з місіс Лінкольн не смарагдових, а сталево-зелених очей. Я ще ніколи не бачив її такою. Твердою. Рішучою. Гнівною. З її вигляду можна було припустити, що вона хоче знести місіс Лінкольн голову, і більш того — дійсно може це зробити.
Я нарешті збагнув, через що Ліна так переймалася увесь рік. Вона здатна руйнувати. Я ж бачив у ній тільки силу кохання. Не дивно, що знайшовши в собі обидві ці сили, вона не знала, що робити з ними далі.
Місіс Лінкольн обернулася до Ліни.
— Почекай — і ти збагнеш, на що справді здатна, як умієш керувати силами природи. Це справжній дар природниці, спільний у нас обох.
Спільний в обох.
Місіс Лінкольн підвела очі до неба: дощ оминав її, нібито вона стояла під парасолею.
— Поки що ти вмієш викликати зливи, але скоро навчишся керувати вогнем. Зараз я покажу тобі, як люблю з ним гратися. Захоплива річ!
Зливи? Вона пожартувала? Та ми стоїмо у самому серці мусону!
Місіс Лінкольн підняла руку, і хмарами пронісся заряд блискавиці. Вона відігнула три пальці, і спалах кожного наманікюреного нігтя відбила блискавка. Раз — вогонь влучив у землю і вирвав з неї грудки ґрунту усього за півметра від Лінкової пастки. Два — блискавка вдарила в дуб позаду мене, розколовши його навпіл. Три — блискавка вразила Ліну, що просто стояла з піднятою рукою. Спалах заряду відрикошетив від неї і влучив у землю біля ніг місіс Лінкольн. Трава навколо задимілась і почала тліти.
Місіс Лінкольн засміялася і помахала рукою. Вогні згасли, і вона з гордістю глянула на Ліну.
— Непогано. Рада, що яблуко впало недалеко від яблуні.
Не може бути!
Ліна зміряла її гнівним поглядом і підняла долоні у захисному жесті.
— Правда? А що кажуть про червиві яблука?
— Нічого. Ніхто ще не дожив до того, аби щось про це сказати.
Потім місіс Лінкольн повернулася до мене й Лінка, крутнувши квітчастою сукнею, мільйонами пишних спідниць і косою. Вона пильно подивилася на нас блискучими золотими очима.
— Мені так шкода, Ітане. Я сподівалася, що наше знайомство відбудеться за інших обставин. Адже не щодня зустрічаєш першого бойфренда своєї дочки, — сказала вона й обернулася до Ліни. — Та й власну дочку теж.