Ларкін перевів погляд з місяця на годинник.
— Половина. Полуніч наближається.
Сарафина простягла руки, немовби обіймаючи небо.
— Шістнадцятий місяць, шістнадцятим рік.
Гантинг вишкірився до Ліни криваво-землистим ротом.
— Ласкаво просимо в родину.
Ліна не мала жодного наміру приймати запрошення — тепер я в цьому не сумнівався. Вона підвелася, мокра як хлющ, обліплена брудом від власної несамовитої зливи. Її чорне волосся звивалося навколо тіла. Вона ледь протистояла вітру, мовби ось-ось відірветься від землі та злетить у чорне небо. Хоча хтозна — можливо і таке. Зараз уже ніщо не здатне було мене здивувати.
Ларкін і Гантинг безшумно рухались у тінях, аж доки не стали обабіч Сарафини навпроти її доньки. Сарафина підійшла ближче.
Ліна підняла одну долоню.
— Зупинись. Негайно.
Але Сарафина не зупинилась. Ліна стулила долоню — і по високій траві пролягла смуга вогню. Стіна полум’я відділила доньку від матері, й Сарафина застигла, не очікуючи, що Ліна спроможна на щось більше за так звану легку негоду. Донька не на жарт її здивувала.
— Я ніколи не приховуватиму від тебе правди, як решта родини. Я розповіла тобі про вибір, я розплющила тобі очі! Можеш мене ненавидіти, але я все одно твоя мати. І я можу запропонувати те, що не запропонують вони, — майбутнє зі смертним.
Вогонь здійнявся вище і поповз, як живе створіння, оточуючи Сарафину, Ларкіна і Гантинга. Ліна засміялася — темно, моторошно, точно як її мати. Навіть за межею їхнього поля бою мене пройняв дрож.
— Не вдавай, що піклуєшся про мене, я знаю, яке ти стерво, матусю. Гадаю, хоч у цьому ми з тобою згодні.
Сарафина склала губи, як для повітряного поцілунку, але натомість подула на вогонь і перекинула його в бік Ліни. Він запалив траву навколо її ніг.
— Ну ж бо, скажи, що душа просить. Додай жару!
Ліна посміхнулася.
— Душа просить спалити відьму? Як банально.
— Якби я хотіла, щоб ти згоріла, Ліно, то так би вже й сталося. Не забувай, що ти не єдина природниця з нашого роду.
Ліна повільно занурила одну руку в полум’я і, навіть не змигнувши, опустила туди другу. З непохитністю скелі вона підняла руки над головою, тримаючи у них жовтогарячу кулю вогню. А потім щосили жбурнула її в мій бік. Простісінько в мене.
Вогонь влучив у дуб за моєю спиною, запаливши віяло гілок швидше за сухий хмиз. Полум’я помчало вниз по стовбуру, і я позадкував від дерева, намагаючись забратись якнайдалі. Цього разу, коли я дістався стіни невидимої тюрми, то зрозумів, що вона зникла. Сантиметр по сантиметру пробираючись крізь траву і розмоклу землю, я обернувся і побачив, як позаду мене до землі припав Лінк. Його дуб спалахнув іще яскравіше за мій — полум’я шугало у нічне небо і розносилося по полю навкруг. Я щодуху помчав до Ліни, думаючи лишень про неї, лишень про нас. Лінк кинувся до матері. Від Сарафини нас відділяла тільки Ліна і смуга вогню, але на якусь мить здалося, що ми в безпеці.
Я торкнувся Ліниного плеча. У темряві вона б мала здригнутися від страху, але впізнала мене, навіть не обернувшись.
«Я кохаю тебе, Л.».
«Не кажи нічого, Ітане. Вона все чує. Не знаю напевне, але мені здається, що вона чула нас завжди».
Я подивився в інший бік поля, але висока пожежа заховала від мене і Гантинга, і Ларкіна, і Сарафину. Я знав, що вони там, і можливо — збираються всіх нас убити, але тієї миті я стояв поряд з Ліною, і ця мить була важливіша за все.
— Ітане! Швидше біжи по Раян, дядькові Мейкону потрібно допомогти. Я не можу тримати її так вічно.
Мені не треба було повторювати двічі. Я кинувся геть, бо хай як Сарафина старалася послабити наш зв’язок, більше це було неважливо. Ліна знову повернулася до моїх думок і мого серця, і, збиваючи ноги на вибоїстій ріллі, я думав тільки про неї одну.
І ще про той факт, що наближається полуніч. І біг швидше.
«Я теж тебе кохаю. Поквапся…»
Я глянув на мобільний: 23.25. Знову затарабанив у двері Рейвенвуду і несамовито натиснув на півмісяць над входом. Усе марно. Напевно, Ларкін якимсь чином запечатав двері, але як — було відомо тільки йому.
— Раян! Тітко Дел! Бабусю!
Більше за всіх мені була потрібна Раян, адже Мейкона поранили, і те ж саме могло спіткати Ліну. Я не знав, до чого вдасться Сарафина, якщо Ліна їй відмовить. Слідом за мною до входу прибіг Лінк.
— Раян десь немає, — зронив я.
— Вона лікарка? Треба допомогти мамі.
— Ні, вона… Я поясню тобі пізніше.
Лінк міряв кроками веранду.
— А це все було насправді?