— Слабкий, але все з ним буде гаразд.
Тієї ж миті Мовчун Редлі перекинувся і, ставши на усі чотири лапи, знову приліг поряд з хазяїном.
Мейкон силкувався розвернутися до бабусі. Його голос звучав тихіше за шепіт:
— Де Ліна?
— Ітан знайде її. А ти лежи, доки я допоможу місіс Лінкольн.
Лінк уже був біля матері, й бабуся без зайвих слів побігла до них. Я ж шукав у вогні Ліну, але не бачив ні її, ні Гантинга, ні Ларкіна, ні Сарафини.
«Я тут, нагорі, на надгробку. Але, здається, я застрягла».
«Тримайся, Ліно, я йду».
Я пробирався крізь полум’я, тримаючись тих стежок, які пам’ятав іще від часу наших з Ліною прогулянок у цьому саду. Що ближче я підходив до склепу, то сильніше мене обпікав вогонь; було таке враження, наче у мене облазить шкіра, і я розумів, що вона вже починає тліти.
Піднявшись на безіменний надгробок, ногою я намацав опору в потрісканій кам’яні стіні й підважився вгору. На даху гробниці стояла частково розбита статуя, схожа на янгола, і я, вхопившись, здається, за її щиколотку, видерся на край склепу.
«Швидше, Ітане! Ти мені потрібен!»
І ось тут я опинився віч-на-віч із Сарафиною.
Яка засадила мені у живіт ніж.
Справжній ніж у справжнє тіло.
Кінець сну, який нам не давали додивитись. От тільки цього разу все було насправді, і я відчував це так само, як і кожен сантиметр леза всередині свого живота.
«Здивувався, Ітане? Гадав, на чародійській радіохвилі тільки Ліна?»
Голос Сарафини танув.
«От тепер я подивлюся, чи вийде з неї світла».
Непритомніючи, я думав лишень про те, що у формі конфедерата був викапаний Ітан Картер Вейт. З такою самою раною в животі, тим самим медальйоном у кишені. Навіть незважаючи на те, що все моє дезертирство полягало в обірваній баскетбольній кар’єрі, а не втечі з армії генерала Лі.
А ще я мріяв про дівчину-чародійку, яку кохатиму вічно. Як і той, інший Ітан.
«Ітане! Ні!»
Ні! Ні! Ні!
Ще мить я кричала, а потім звук застряг у мене в горлі…
Я згадала, як падав Ітан, як шкірилася мати, як виблискував її ніж.
Згадала кров.
Ітанову кров.
Не може бути!
Все застигло, завмерло, як у музеї воскових фігур. І дим, такий самий купчастий і сірий, опинився між небом і землею, завис у повітрі, як сценічна декорація з картону. Полум’я, як і раніше, було прозорим і гарячим, але не поширювалось і не шипіло. Не рухалося повітря. Все залишилося таким, як і мить тому.
Бабуся схилилася над місіс Лінкольн, не встигши торкнутися закляклою рукою її щоки; Лінк тримав матір за руку, стоячи навколішках у болоті, як малий переляканий хлопчина. Тітка Дел і Маріан скрутилися перед входом до склепу, затуляючи обличчя від диму.
Дядько Мейкон лежав на землі, а до нього притискався Мовчун. Гантинг прихилився до дерева, милуючись тим, як майстерно впорався з братом. Шкіряна куртка Ларкіна палала вогнем, а сам він був обернений у бік Рейвенвуду. Біг не в епіцентр подій, а геть.
І Сарафина. Мати тримала високо над головою стародавню зброю темних чародіїв — різьблений кинджал. Її обличчя спопеляв вогонь ненависті, полум'я злості. З кинджала на Ітанове тіло досі скапувала кров, застигаючи в повітрі.
Одна рука Ітана звисала з даху гробниці, нібито тягнучись до кладовища під склепом.
Усе це нагадувало наш сон, тільки навпаки.
Бо виявилося, що не я вислизнула з його рук, а його відірвали від мене.
Розганяючи вогонь і дим, я потягнулася з дна склепу до Ітанових пальців. Звелася навшпиньки, але все одно ледь-ледь змогла його торкнутись.
«Ітане, я кохаю тебе. Не залишай мене саму. Я сама не дам цьому ради».
Якби світив місяць, я б могла роздивитися його обличчя, але жовтий диск зник. Світло випромінював лише вогонь, але й він застиг навколо мене непорушною стіною. Небо зяяло чорною пусткою. Сьогодні я втратила все.
Мої ридання перейшли у схлип, і тоді я сплела наші пальці, усвідомлюючи, що його рука вже ніколи не торкнеться мого волосся.
Ітан.
Я хотіла щосили прокричати його ім'я, хоч і знала, що ніхто мене не почує. Але на крик не залишилося сил. Зосталися лише слова, пригадані мною з видіння. Пам'ять не стерла жодного з них.