— Не роби цього, Ліно Дюкейн. Не мішайся з тією «Книгою місяців» і не розпочинай цих темних справ із самого початку.
Я розплющила очі: поряд зі мною у вогні застиглого саду стояла Амма.
Я запитала у неї:
— Це зробили пращури?
— Ні, дитинко. Це зробила ти. Пращури лишень указали мені дорогу.
— Як мені вдалося це зробити?
Амма сіла поряд зі мною не мокру землю.
— Ти й досі не знаєш, на що здатна? Хоч у цьому Мельхіседек не помилився.
— Аммо, про що ви?
— Я завжди казала, що одного дня Ітан проколупає дірку в небі, але це зробила ти.
Я намагалася стерти сльози з обличчя, але їх ставало дедалі більше, і коли солоні патьоки дісталися губ, я відчула присмак сажі.
— Я… я темна?
— Ще ні, ще не темна.
— Я світла?
— Ні, й цього не можу сказати.
Я поглянула на небо: дим укрив усе — дерева, хмари. Навіть місяць і зорі зникли у його чорній густині. Попіл, вогонь, дим — і більше нічого.
— Аммо!
— Що?
— Де місяць?
— Дитинко, як не знаєш ти, звідки знати мені? Твій шістнадцятий місяць показався лише на хвилину, а ти стояла під ним і дивилася на зорі, нібито звертаючись по допомогу до самого Бога, і підняла руки так, ніби тримала на них увесь світ. А потім нічого. Все застигло.
— А як же обрання?
Вона замислилась.
— Не знаю, що трапляється, коли у ніч шістнадцятиліття зникає місяць. Як не помиляюся — то це вперше, та скоріше за все, без місяця немає й обрання.
Я мала би зрадіти, зітхнути полегшено чи заплутатись, але натомість відчула біль.
— То що, усе скінчилось?
— Хтозна, — простягнула вона руку і допомогла мені підвестися. Тепло і сила її долоні повернули мене в реальність, і ми обидві зрозуміли, що я збираюся робити. Сто років тому тут, у Ґрінбраєрі, Айві так само подивилася на Женев’єву і здогадалася теж.
Коли ми розгорнули стару потріскану книгу, я одразу зрозуміла, яку сторінку маю шукати. Начебто знала заздалегідь.
— Ти розумієш, що це протиприродно і матиме свої наслідки?
— Так.
— І що немає жодних гарантій — минулого разу все пішло шкереберть. Але ось що я тобі скажу: моя двоюрідна прабабця Айві зараз із пращурами, і вони зроблять усе можливе, щоб нам допомогти.
— Аммо, будь ласка. Я не маю вибору.
Вона подивилася мені у вічі й нарешті кивнула.
— Я знаю, що не зможу тебе відмовити, бо ти любиш мого хлопчика. А оскільки я люблю його теж, то спробую тобі допомогти.
Поглянувши на неї, я все збагнула.
— Ось чому ви сьогодні принесли сюди «Книгу місяців».
Амма повільно кивнула. Вона простягнула руку до моєї шиї і дістала з-під Ітанової шкільної олімпійки, що досі була на мені, ланцюжок з каблучкою.
— Ця каблучка належала Лайлі. Якщо він дав її тобі — значить, полюбив до нестями.
«Ітане, я кохаю тебе».
— Любов — велика сила, Ліно Дюкейн. А з любов'ю матері взагалі не до жартів. Здається, Лайла намагалася допомогти вам у будь-який можливий спосіб.
Вона зірвала каблучку з моєї шиї, і там, де ланцюжок тріснув, я відчула свіжий пекучий слід. Амма одягнула Лайлину прикрасу мені на середній палець.
— Ти б їй сподобалася. Тому ти маєш те, чого не мала Женев’єва: любов обох родин.
Я заплющила очі й відчула на шкірі прохолоду металу.
— Сподіваюся, ваша правда.
— Чекай, — Амма дістала з Ітанової кишені медальйон Женев'єви, досі загорнутий у старий носовичок. — Щоб усі згадали, що в тебе вже є прокляття, — тяжко зітхнула вона. — Не варто двічі судити за один злочин.
Вона поклала медальйон на книгу.
— Цього разу ми все зробимо як слід.
Потім Амма зняла з шиї добряче зношений амулет і поклала його поряд з медальйоном. Маленький золотий кружечок виблискував як монета, а відбиток на ньому став тьмяним від часу.
— А це — щоб нагадати усім, що як погано поведуться з моїм хлопчиком — матимуть справу зі мною!
Амма заплющила очі. Я теж. Потім торкнулася пальцями сторінок і почала заспів — спершу повільно, а потім голосніше й голосніше: