Я говорила з упевненістю, яка виникає лише тоді, коли справді не боїшся смерті.
Я промовляла слова до застиглого саду, хоч і знала, що їх не почує ніхто, крім Амми.
Амма узяла мої тремтливі долоні у свої сильні руки, і ми проказали чарівне заклинання разом. Цього разу ми говорили мовою Ітана і його матері Лайли, дядька Мейкона і тітки Дел, Амми й Лінка, маленької Раян і всіх, хто любив Ітана і любив нас. Цього разу з наших вуст полилася пісня.
Пісня любові — до Ітана Лоусона Бейта від двох людей, що любили його сильніше за всіх і більше за всіх сумували б за ним, якби не змогли його повернути.
Блискавка вдарила в мене, в книгу, в склеп і в Амму. Принаймні саме так мені здалося, але потім я згадала, що у видіннях Женев'єва відчувала те ж саме.
Амму відкинуло до стіни гробниці, головою вона вдарилась об камінь.
Мене прошило струмом, і я віддалася його волі; навіть померши, я бодай опинюся там, де Ітан. Я відчувала його — він був зовсім близько, і я міцно-міцно його кохала. Палець мені зігрівала каблучка на знак того, як сильно він кохав мене.
У мене пекли очі, і хай куди я дивилася — все горіло золотавим світлом, ніби його випромінювала я.
— Мій хлопчик, — прошепотіла Амма.
Я обернулася до Ітана. Як і все навколо, він купався у золотавому сяйві й досі не ворушився. Я злякано подивилася на Амму:
— Нічого не вийшло.
Вона притулилася до кам'яного вівтаря і заплющила очі.
— Нічого не вийшло! — закричала я.
І кинулася геть від книги — у землю, в болото. Потім звела погляд угору — і знову побачила місяць. Я піднесла руки до неба і відчула, як мої знекровлені вени наповнює жар. Всередині мене кипіла лють, що ніяк не виливалася назовні. Вона зжирала мене, і я знала, що як не дати їй волю — вона мене вб’є.
Гантинг. Ларкін. Сарафина.
Кровопивця, боягуз і мати-вбивця, яка все життя переслідувала рідну дочку. Гнилі гілки дерева мого чарівного роду.
Як я можу обирати щось сама, якщо вони вже відібрали в мене усе найважливіше? Жар розливався моїми руками, нібито жив своїм життям. Небо розітнула блискавиця, і я вже знала, куди вона влучить.
Три сторони світу без головного орієнтира.
Блискавиця спалахнула вогнем, вразивши усі три мішені водночас. Вони позбавили мене всього; я б мала відвернутися, але не захотіла. Статуя, котра ще мить тому була моєю матір’ю, в обіймах вогню і місячного світла набула навдивовижу гарних рис.
Я піднесла руки до очей, витираючи бруд, попіл і смуток, а коли подивилася на статую знов — її не стало.
Не стало їх усіх.
Пустився дощ, і з моїх очей нарешті почав спадати туман. Потоки води обмивали задимлені дуби, поля і хащі, а я, можливо, уперше в житті, бачила це все напрочуд чітко. Потім я розвернулася до гробниці, де лежав Ітан.
Але він зник.
Там, де ще мить тому було його тіло, з’явився хтось інший. Дядько Мейкон.
Я нічого не могла збагнути і сподівалася, що мені пояснить Амма, але, обернувшись, побачила лише її величезні злякані очі.
— Аммо, де Ітан? Що сталось?
Але вона мовчала. Уперше в житті Аммі забракло слів. Не зводячи з дядька Мейкона приголомшеного погляду, вона заговорила:
— Ніколи не думала, що все закінчиться ось так, Мельхіседеку. Після того, як ми стільки років тримали на плечах увесь світ…
Вона промовляла до нього, ніби він міг її почути, хоча насправді говорила тихіше, ніж будь-коли в житті.
— Як я тепер триматиму його сама?
Я ухопила Амму за плечі, і її гострі кістки вп'ялися мені в долоні.