А Сарафина…
Сарафина, Гантинг і Ларкін зникли. Я зрозумів це, бо, отямившись, більше їх не побачив. Біля мене схилилася Ліна, а потім, притулившись до мого плеча, пішла зі мною до маєтку дядька. Я не міг пригадати деталей — у принципі, як і основних подій — та зрозумів одне: і іменинниця, і Мейкон, і всі ми недооцінили сили Ліни як природниці. Якимось чином їй вдалося зупинити дію місяця і вберегти себе від обрання. Вочевидь, це й стало причиною зникнення Гантинга, Ларкіна й Сарафини. Принаймні на деякий час.
Ліна досі мовчала про вчорашнє. Вона взагалі переважно мовчала.
Ми заснули на підлозі в її спальні, не розплітаючи рук. Коли я прокинувся — її не було, я залишився сам. Стіни її кімнати, ті самі, що вчора ще були вздовж і впоперек списані словами, тепер сяяли чистотою. Крім однієї, навпроти вікна, яка виявилася повністю вкрита текстом. От тільки почерк уже не скидався на Лінин — у ньому більше не з’являлося дівчачих завитків. Я торкнувся стіни, мов намагаючись відчути на дотик слова, які вона писала всю безсонну ніч.
Мейкон Ітан
я прихилила голову до його грудей
і заплакала, бо він був живий
і помер
висохлий океан, спустошені почуття
щастя біль, темрявасвітло, смутокрадість переповнили мене
я чула звук, та не розуміла слів
а потім збагнула, що цей звук — мій злам
в єдину мить я відчула все й не відчула нічого
я похитнулася, мене врятували, я втратила все, і все отримала
щось у мені померло, щось народилось, я лише зрозуміла
що дівчинки більше немає
хай ким я є зараз, я вже ніколи не стану нею
світ кінчається саме так
не вибухом, а вищанням
обирай сама обирай сама обирай сама
вдячність лють любов відчай надія ненависть
зелене й золоте, та зелень нетривка
облиш
зелень
нетривка
Томас Стернз Еліот, Роберт Фрост, Буковскі — я зразу упізнав поетів, які жили на її полицях і промовляли написами зі стін. Усіх, окрім Фроста: Ліна видозмінила цитату, і це було на неї не схоже. «Не встоїть золоте» — ось як було у Фроста.
Не зелень — золоте.
Хоча, можливо, для неї в тому зараз не було різниці.
Я почалапав на кухню, де тітка Дел і бабуся пошепки обговорювали майбутній похорон. Такі ж тихі розмови відбувалися і після загибелі мами. Нестерпно! На це просто не вистачало сил. Я пам’ятав, як боляче було жити далі, як важко тіткам і бабусям давалося планування, дзвінки родичам, та й узагалі — повернення до життя, коли їм самим хотілося лягти у труну. Чи, можливо, посадити лимонне дерево, насмажити помідорів, власноруч збудувати пам’ятник.
— Де Ліна? — голосно запитав я, налякавши тітку Дел. А от бабусю було нічим не злякати.
— Хіба вона не в кімнаті? — запанікувала тітка Дел.
Бабуся спокійно зробила собі ще одну чашку чаю.
— Гадаю, ти знаєш, де вона, Ітане.
Так, я вже знав, де шукати.
Ліна лежала на склепі — на тому самому місці, де ми знайшли Мейкона. Вона дивилися на сіре вранішнє небо, одягнута в той самий мокрий, брудний одяг, що був на ній учора. Я не знав, куди забрали тіло, але розумів, чому вона хоче побути тут — побути з ним, навіть коли він уже далеко звідси.
Вона не звернула на мене уваги, хоча й знала, що я прийшов до склепу.
— Я йому стільки наговорила — і ніколи не зможу забрати цих слів назад. Він так і не дізнався, як сильно я його насправді любила.
Я ліг поряд з нею на мокру землю, моє тіло відлунювало болем. Я подивився на Лінине чорне кучеряве волосся, на замурзані мокрі щоки. Її обличчям текли сльози, але вона не поспішала їх стирати. І я теж.
— Він загинув через мене, — мовила Ліна, дивлячись у сіре небо. Вона навіть не кліпала. Я страшенно хотів добрати підбадьорливі слова, але краще за інших розумів, що таких слів не існує. Тому я мовчав і просто цілував їй пальці. Коли мої губи дісталися металу, я відхилився і побачив мамину каблучку — вона носила її на правій руці.