Я підняв Лінину руку.
— Не хотіла її загубити. Ланцюжок учора розірвався.
Небом пролітали темні хмари — навряд чи вчорашній ураган був останнім. Я огорнув пальцями Лінину долоню.
— Я ніколи не кохав тебе більше, ніж цієї миті. І ніколи не кохатиму тебе менше, ніж зараз.
Сірі хмари були похмурим проблиском між тією бурею, яка змінила наші життя, і тією, яка ще попереду.
— Це обіцянка?
Я стис її руку.
«Не відпускай мене».
«Ніколи».
Ми тісно переплели пальці, й Ліна перевернулася на правий бік. Коли я зазирнув їй у вічі, то уперше помітив, що одне її око залишилося зеленим, а друге стало карим, точніше, золотим.
Додому я пішов уже по обіді. Синє небо пронизували темно-сірі й золотаві смуги. Насувалася буря, але до справжньої негоди було ще кілька годин. У Ліни, певно, й досі був шок, але я вже готувався до бурі. І коли вона почнеться, сезон ураганів у Гатліні здасться легким весняним дощем.
Тітка Дел запропонувала відвезти мене додому, але я хотів пройтися. Хоча, рухаючись, я відчував кожну свою кістку, ніщо так не очистило б моїх думок, як прогулянка. Я запхав руки в кишені джинсів і намацав знайомий «камінчик». Камею. Нам з Ліною потрібно було віддати її іншому, загиблому Ітану Вейту, адже так просила Женев’єва. Можливо, це принесло б йому хоч трохи спокою. Ми й так багато за що були їм вдячні.
Я проминав поля, долаючи Дев’яте шосе і згадуючи ту першу поїздку, ту першу зустріч у грозу. Я згадував усе — як мало не втратив батька й Ліну, як отямився й помітив її погляд, відчувши себе найщасливішою людиною на землі. Тієї миті я ще не знав, що Мейкон більше не з нами.
Я згадав Мейкона — його книжки, перев’язані мотузкою і обгорнуті папером, його ідеально випрасувані сорочки, його ідеальну витримку. Міркував про те, як переживатиме Ліна, як вона сумуватиме за ним, шкодуючи, що більше ніколи не зможе його почути. Але я буду поряд, так само, як хотів, щоб після загибелі мами хтось був поряд зі мною. Та після останніх місяців, після того послання, яке залишила нам мама, я вірив, що Мейкон також не зник назавжди. Він може бути неподалік, може виглядати нас із Ліною… Він пожертвував заради неї своїм життям, що ще тут додати…
Правильний вибір і легкий вибір — не одне й те саме. Кому, як не Мейкону, було це знати.
Я подивився на небо: по синьому полотну текли сірі смуги, а сама блакить точнісінько нагадувала колір моєї стелі. Цікаво, чи справді оцей єдиний блакитний відтінок заважав бджолам-теслям робити на стелі гнізда? І чи дійсно ті бджоли вірили, що це — небо?
Коли дивишся в нікуди, можна побачити казна-що.
Я дістав з кишені айпод і натиснув кнопку. У плейлисті з’явилася нова пісня.
Довгу мить я вдивлявся в назву.
«Сімнадцятий місяць».
Я увімкнув пісню.
