Покаранням за мої слова стала ще одна порція бекону. Амма була на зріст метр п’ятдесят і, скоріш за все, старша за «драконову» тарілку, однак кожного дня народження їй неодмінно виповнювалося п’ятдесят три. От тільки не подумайте, що у неї був характер спокійної літньої жінки. У нашому домі її слухалися всі.
— Так, і з мокрою головою надвір не підеш. Не подобається мені цей вітер. Наче щось у повітрі нечисте і крутить куди собі знає.
Ну що тут скажеш! В Амми на все була своя особлива думка, і коли вона бувала в такому гуморі (мама казала — «находило»), вона починала поводитися, як типова релігійно-забобонна жіночка з Півдня. А коли на Амму «находило», ліпше було з нею не сперечатися. Так само, як і не чіпати її амулетів на підвіконнях і не пересувати у її шухлядах ляльок.
Я з’їв іще одну виделку яєчні — й покінчив зі сніданком чемпіонів: прилаштував на тост яйця, перетерті з цукром ягоди і бекон. Закинувши бутерброд до рота, я за звичкою подивився у кінець коридору. Батьків кабінет уже був зачинений. Там тато писав усю ніч, а потім спав цілий день на старому дивані. Ця звичка з’явилася у нього з минулого квітня, відтоді як померла мама. Тітка Керолайн, яка тої весни приїздила пожити до нас, вважала, що батько взагалі вампір… Що ж, мабуть, не побачу його вже до завтра, бо щойно батьків кабінет зачинено — входу туди немає.
З вулиці посигналили. Це Лінк. Я ухопив пошарпаний чорний наплічник і вибіг під дощ. О сьомій ранку було так темно, що день скидався на ніч. Уже кілька днів з погодою коїлося щось дивне.
Так, це була Лінкова тарабайка. Мотор гарчав на всю вулицю, а з вікон горлало музло. Ми з Лінком товаришували ще з дитячого садочка і завжди їздили до школи разом. Він став моїм найкращим другом після того, як поділився зі мною в автобусі половинкою шоколадного батончика. Правда, перед цим Лінк підняв його з підлоги, але ж я про це не знав. Цього літа ми з Лінком обидва отримали права, але машина (якщо можна так назвати його тарабайку) була поки що тільки в Лінка.
Тарабайка гарчала гучніше за негоду. Амма вийшла на ґанок і, сердито схрестивши руки, сказала:
— Веслі Джефферсон Лінкольн, ану прикрути звук, а то я подзвоню твоїй матері й розповім, чим ти все літо займався в підвалі, як тобі було дев’ять років!
Лінк прокліпався — крім матері й Амми ніхто не називав його на повне ім’я.
— Слухаюсь, мем, — підняв він скло, посміхнувся — і щосили натиснув на газ. Машина крутнулася на мокрому асфальті і рвонула так, ніби ми тікали від погоні. Щоправда, Лінк їздив так зажди, а втекти нам звідси досі нікуди не вдалося.
— А що це ти робив у мене в підвалі, коли тобі було дев’ять років?
— Ха, та чого я там тільки не робив!
На щастя, Лінк притишив музику, бо вона дійсно зривала дах, а він іще й укотре збирався запитати, чи вона мені до душі. Біда в тому, що у музик його гурту «Хто вбив Лінкольна» не було ні голосу, ні слуху, але Лінк марив Нью-Йорком, мріяв грати на барабанах, записувати пісні… Не знаю, але мені здавалося, що він радше п’яний і з зав’язаними очима закине трьохочковий,[2] ніж підпише контракт на звукозапис. Причому закине з тамтого кінця шкільного подвір’я.
Лінк не горів охотою вступати до коледжу, та все одно був крутіший мене. Він точно знав, чого хоче, навіть якщо заради цього довелось би працювати роки й роки. У мене ж наразі назбиралася повна коробка брошур із різних коледжів — я ці брошури навіть батькові не показував. Усе, що мені було потрібно, це поїхати навчатись подалі від Гатліна; я не волів, як тато, жити все життя в одному будинку, у тому ж закутні, де минуло моє дитинство, і бачити щодня одних і тих самих людей, які застрягли тут навіки-віків.
На тому боці вулиці під дощем мокли столітні будиночки — вони теж анітрохи не змінилися ще з часів своєї появи. Я жив на вулиці під назвою Бавовняний поворот, бо раніше ці старі оселі підпирали неосяжні бавовняні поля. Тепер замість полів — Дев’яте шосе, але це бодай внесло у наше одноманітне життя якусь новизну.
З коробки на підлозі автівки я взяв черствий пончик.
— Це ти закачав мені вчора дивну пісню на айпод?
— Яку пісню? О, до речі, що скажеш про цю? — Лінк увімкнув один зі своїх останніх демо-треків.
Моя відповідь не відрізнялася оригінальністю:
— Ну… треба ще попрацювати. Як і над твоїми іншими піснями.
— Ага, над твоїм фейсом теж треба буде попрацювати. Ось дам тобі добрячого стусана, — Лінкові слова теж не відрізнялися оригінальністю.
Я прокрутив на айподі перелік пісень.
— «Шістнадцять місяців» називається, по-моєму.