Зломщик ледве не скрикнув від радості. На полиці стояло пузате п'ятилітрове барильце. Дем'ян вийняв чопик і принюхався. В ніс йому вдарив міцний запах рому. Дем'ян перелив частину рому в кухоль, аби звільнити місце для сонної води, і тут йому на плече лягла чиясь важка рука.
— Ти що тут робиш, шельмо? Прикладаєшся до запасів капітана?
Дем'ян різко обернувся. Перед ним стояв кок. Побачивши незнайомця, судновий кухар остовпів од несподіванки, зате Дем'ян не гаяв часу марно. Він схопив сковороду й з усієї сили бахнув кока по лобі. Той хотів щось іще сказати, та замість цього крякнув і осів. Дем'ян улив у глотку приголомшеного кока кухоль рому, той із блаженною усмішкою простягнувся на підлозі й засопів.
Коли двері кают-компанії відчинились і на порозі з'явилася Маріка, матроси стихли. Всі голови повернулися в її бік. Під здивовані погляди екіпажу дівчина внесла барильце й поставила його на стіл.
— Це від капітана, — сказала вона й пішла до виходу.
У кают-компанії запанувала гробова тиша. Всі так сторопіли, що ніхто не поворухнувся й не мовив жодного слова. І тільки коли Маріка була вже біля дверей, один із матросів окликнув її!
— Гей, кралечко, куди ж ти так поспішаєш?
— Облиш її,— осадили його товариші.— Капітан тобі макітру відірве, якщо ти торкнешся її хоч пальцем.
Маріка вийшла, й увага матросів переключилася на барильце, що стояло посеред столу. Вся команда з'юрмилася навколо нього. Старий матрос вийняв чопика, заглянув усередину, мовби збирався на око визначити якість вмісту, потім хлюпнув собі в кухоль і, відсьорбнувши, радісно сповістив:
— Побий мене грім, якщо це не ром!
— Чого б це капітан так розщедрився? — запитав хтось.
— А яка різниця? — пролунало у відповідь.
Матроси, штовхаючись і незлобиво лаючись, почали наповнювати кухлі. Не минуло й години, як увесь екіпаж, включаючи капітана й вахтового, мирно спав під замком на підлозі трюму.
Збожеволівши від радості, звільнені в'язні висипали на палубу. Після душного трюму вони жадібно вдихали свіже повітря. Людям здавалося, що всі біди лишилися позаду. Навіть морська хвороба відступила. Та самим повітрям ситий не будеш. Отож усі кинулися в камбуз. Охлялі в'язні напали на їжу і пиття. Несподівана воля сп'янила їх, позбавила розуму. Забувши про те, що попереду ще довгий шлях по морю, вони щедро розхлюпували цінне пиття й розкидались їжею, буцім жили останній день. Хміль ударив звільненим в'язням у голову, й вони вирушили грабувати корабель.
— Стійте! Адже ви не розбійники, — намагалась урезонити їх Маріка, та її ніхто не слухав.
— Тепер це наш корабель, і ми поділимо все добро. А Касія та його команду продамо на ринку! — крикнув хтось, і його підтримали дружні голоси.
— Тоді ви перетворитесь на таких же негідників, як вони. Людьми не можна торгувати.
— Вони не люди, а паразити. Нехай походять у нашій шкурі! — пролунав чийсь злий викрик.
— Правильно! — погодились усі.
— Ні, неправильно! — крикнув Дем'ян. — Послухайте її. Вона дала нам волю не для того, щоб ми віднімали її в інших.
— Що мені воля, коли за душею немає ні гроша? — запитав темношкірий.
— Воля — це все. Ми можемо повернутися до сімей і працювати там, де хочемо, як вільні люди, — заперечив Дем'ян.
— Я зазнав злиднів. Вони гірші смерті, тому вже якщо мені так поталанило, я не упущу свого, — заявив темношкірий.
— Вірно говорить! Правильно! — пролунали голоси.
Маріка зрозуміла, що колишніх в'язнів не стримати. Розігріті спиртним, вони не бажали прислухатися до доводів розуму. Вона раптом відчула себе чужою в натовпі. Ще недавно їх об'єднувало спільне горе, а тепер роз'єднала спільна радість. Маріка не захотіла слухати, чим закінчиться ця суперечка. Вона пішла в носову частину корабля, притулилася біля бухти з канатом і задивилася в темну далину моря. Їй було сумно бачити, що робить із людьми жадоба наживи.
Сама Маріка ніколи не прагнула багатства, та слова темношкірого змусили її замислитися про те, що таке злидні. Вона знала, що люди помиляються, вважаючи багатство за щастя. Щастя не втримати золотими ланцюгами і не приманити діамантами. Воно живе в душі людини й не залежить від розмірів її гаманця. На жаль, люди часто не розуміють цього. Та ніхто не може донести до них цю істину, тому що кожне мусить осягати сенс життя самостійно.