— Науки осягай. Дух загартовуй. Якщо тобі й справді цей шлях на роду написано, ти ступиш на нього, коли настане час, але не раніше. Природа поспіху не любить.
Від цього дня Прошкове серце заболіло за чудесним островом. Невідомі далекі береги являлися йому вві сні. Й наяву він тільки і мріяв про те, щоб одного разу потрапити на острів Гроз. Він прикидав, як би йому опанувати таємні знання, та нічого путнього на думку не спадало.
«Терпіння — це добре, тільки ж коли сидіти склавши руки, можна все життя прождати марно», — досадував Прошко. Чим більше він думав про загадковий острів, тим частіше його відвідувала зухвала думка: а чи не забратися до книгосховища тайком? Він давно здійснив би свій замір, якби бібліотекар не тримав заповітну кімнату під невсипущим наглядом. Хранитель буквально днював і ночував на роботі. Він жив у мансарді над читальною залою. На ніч старий замикав бібліотеку зсередини і йшов до себе. Нічого було й думати пробратися до заборонених книг без його дозволу. Прошко зовсім уже було втратив надію, та несподівано йому випала рідкісна нагода проникнути в святая святих.
Старий бібліотекар був у пошані при дворі. Він обійняв посаду ще за дідуся нинішнього монарха, тому його запросили на день народження принца Гліба нарівні з іменитими гостями. Зазвичай старий не ходив на прийоми, але тут був особливий випадок.
Прошко вирішив за всяку ціну скористатися випадком. Він загодя зробив восковий відбиток ключа від бібліотеки. Напередодні свята Прошко ніби ненароком заронив Глібу думку, що, коли він не піде на свято, Маріці буде не так прикро.
Поміркувавши, Гліб погодився з доводом Прошка. Принца обтяжувало, що Маріка надто наполегливо вимагала уваги до себе. У глибині душі він був навіть радий, що завдяки правилам придворного етикету вона не могла бути присутньою на офіційному святі. Але Маріка ніяк не хотіла погодитися з цим. Зрештою, відсутність Прошка на балу могла її трохи заспокоїти.
Гліб був вдячний своєму вірному помічнику за такий самовідданий вчинок. Він і не здогадувався, що Прошко тільки й мріє залишитися вдалині від цікавих очей і чекає свята чи не з більшим нетерпінням, аніж інші.
І ось призначений день настав. Але, як на зло, напередодні у старого бібліотекаря розігралася подагра. Прошко молився всім святим, аби старий видужав. Видно, його благання було почуто.
Гості сходилися до палацу. Прошко причаївся за колоною неподалік від входу в бібліотеку і з хвилюванням очікував, коли ж з'явиться сухенька, сутула фігурка бібліотекаря. Нарешті, двері відчинились, і хлопець зітхнув із полегшенням. Хранитель бібліотеки вийшов на поріг. Він довго з ретельністю замикав двері. Старий робив це щоразу, коли куди-небудь відлучався.
В палаці споконвіку не було злодіїв, але таку вже хранитель мав звичку. Прошкові здавалося, минула вічність, поки човгання старого затихли вдалині.
Оглядівшись на всі боки, хлопець кинувся до дверей. Од хвилювання він не міг поцілити ключем в замкову щілину. Руки тремтіли. Прошко розумів: якщо його застукають за цим заняттям, то йому не минути лиха. Чого доброго, старий і зовсім відлучить його від бібліотеки. Та недарма кажуть: охота гірше неволі.
Нарешті, замок клацнув. Прошко прослизнув у двері, зачинив їх за собою, прокрутив ключ зсередини і лише тоді перевів дух. Найважче залишилося позаду. Тепер можна було діяти спокійніше, тому що тут його ніхто не побачить. Не гаючи часу, він швидкою ходою минув читальну залу, відчинив іще одні двері, які, на щастя, виявилися незамкненими, й увійшов до книгосховища.
Він не затримувався біля заповнених незліченними томами стелажів. Його цікавили книги, що зберігались окремо, у спеціальному приміщенні. Прошко поспіхом штовхнув заповітні дверці.
Денне світло ніколи не порушувало таємниці цієї кімнати. У ній не було жодного вікна. Сонячним променям доступ сюди було закрито. День і ніч у сховищі стояла непроглядна пітьма. У повітрі витав особливий дух книжкового пилу та старовинних шкіряних палітурок, змішаний із ледве помітним ароматом екзотичних пахощів.
Прошко повернувся до читальної зали, вийняв із канделябра свічку, засвітив її й переступив заповітний поріг.
Сховище мало форму восьмигранника. Крихітний вогник майже не потривожив темряву. Прошко рушив уздовж стін і побачив на полиці світильник. Недовго думаючи, він запалив опущений в олію ґніт. Розгорівшись, світильник розсіяв пітьму, та скоро кімнату наповнив пряний аромат. Прошко зрозумів, що припустився помилки. Якщо старий повернеться, він за запахом одразу запідозрить, що тут хтось був. Поспіхом погасивши світильник, Прошко почав розглядати спинки фоліантів при слабенькому світлі свічки.