Маріка почула кроки й обернулася. До неї підійшла Матуся. Жінка присіла поруч і сказала:
— Не засуджуй їх. Іноді в натовпі люди роблять те, про що потім жалкують. Завтра вони опам'ятаються.
— Чому ти не з ними? Хіба тобі нічого не потрібно?
— Усім нам що-небудь потрібно. І чим більше ми маємо, тим більше хочемо. Але те, що не зароблене і легко дістається, так само легко пропадає.
Розбій тривав до пізньої ночі. Люди, очманілі від багатства, що звалилося на них, не задумувалися про те, що хтось мусить стати за штурвал. До того ж, здавалось, море не таїть у собі ніякої небезпеки. Хоча небо, як і раніше, було вкрите хмарами, шторм затих.
Залишившись без стернових, корабель дрейфував у відкритому океані. Вітер був для нього й капітаном, і штурманом. Зраділий з наданої волі, вітер, як пустотливий хлопчисько, надимав вітрила і гнав судно по хвилях.
Далеко за північ усі нарешті вгамувалися. Тільки Маріка сиділа без сну. Вона слухала плеск хвиль за бортом і дивилась, як пінні гребені, мов білі рибини, вистрибують із темних глибин океану та знову зникають у безодні. Вдалині, на обрії, сіре небо зливалося зі свинцевими брижами хвиль.
Раптом дівчина помітила праворуч по борту яскраву зірочку. Спочатку вона думала, що їй привиділось, але зірка миготіла і ставала все яскравішою. Маріка розштовхала Матусю. Жінка довго вдивлялась удалину підсліпуватими очима, а потім похитала головою і сказала:
— Нічого не бачу. Чорнота сама.
— Ну як же? Он там. Така яскрава, — показала Маріка.
— Я, правду кажучи, очима слаба. Та хоч би й зірка, що з того? Он, небо роз'ясниться — скільки їх висипле, — відмахнулася жінка.
І все ж таки самотня миготлива зірка не давала Маріці спокою. Дівчина знайшла на палубі Дем'яна. Він спав чутко. Варто було торкнути його за плече — тут же підхопився.
— Дивися, що там? — запитала Маріка, показуючи вдалину.
Дем'ян спросоння протер очі та, придивившись, збуджено вигукнув:
— Та це ж маяк! Земля! Земля!
Та радість його була передчасною. Вітер іще не награвся з новою іграшкою й не бажав відпускати корабель. Вітрильник ішов убік від маяка.
— Я спробую розвернути корабель, а ти розбуди кого-небудь із чоловіків мені на підмогу, — сказав Дем'ян і побіг у рульову рубку.
Із кают-компанії доносилося різноголосе хропіння. Випитий на голодний шлунок ром звалив колишніх невільників не гірше сонного зілля. Всі спроби розбудити народ виявилися марними. Маріка вийшла на палубу і заціпеніла від жаху. По правому борту показалися скелі. Вони невблаганно насувалися просто на корабель, який під усіма вітрилами мчав назустріч своїй загибелі.
Маріка стрімголов знову кинулася будити людей. Цього разу вона не церемонилася, розштовхуючи всіх стусанами.
— Вставайте! Нас несе на скелі!
Хтось ошаліло підхоплювався, не розуміючи що до чого. Хтось попросту перевертався на інший бік і продовжував спати.
Нарешті всі, хто був у змозі усвідомити, що відбувається, з'юрмилися на палубі, жалюгідні у своїй безпорадності.
Дем'ян щосили крутив штурвал, але вітер уперто надимав паруси, не бажаючи віддавати управління кораблем самозванцеві.
— Рубай канати! Інакше мені не впоратись! — у відчаї закричав Дем'ян.
У відчайдушній спробі втримати корабель він усім тілом наліг на штурвал. Вітрильник різко нахилився, і його накрила велика хвиля. Маріка відчула, як вода підхопила її, й вона, мов на гойдалці, вилетіла за борт.
Наступної миті корабель повільно, ніби знехотя, випростався, зі скрипом, як старий, що розминає закостенілі суглоби, розвернувся й почав віддалятись у відкрите море.
Глава 24
Маяк
Хвилі бились об скелі та люто плювалися пінною слиною. Море, як тростинку, підхопило Маріку і закружляло у вирі. Дівчина борсалась, із усіх сил намагаючись утриматися на поверхні. Її тягнуло на дно, й вона раз у раз поринала у воду з головою, та щоразу вперто виринала, щоб жадібно ковтнути повітря. Припливом її несло все ближче до берега.
Відчувши під ногами твердий ґрунт, Маріка нарешті перевела подих, але виявилося, що найважче очікує попереду. Ззаду безшумно і підступно підкралася величезна хвиля. Вона всією своєю міццю обрушилася на дівчину зверху, буцім хотіла розчавити її. Маріку звалило і поволокло по дну. Дівчину било об каміння. Маріка намагалася підвестись, але її завертіло так, що вона не розуміла, де верх, а де низ. Хвилі накочувались одна за одною, ніби не бажали розлучатися зі своєю полонянкою. Вибившись із сил, Маріка знепритомніла.