Вона прийшла до тями на березі. Все тіло боліло так, що бідолашна дівчина не відразу змогла поворушитися. Вона не знала, скільки часу провела в непритомності. Як і раніше, стояла ніч, але було тихо. Гульвіса-вітер розігнав хмари. Вони, мов кудлаті сірі пси, помчали геть, а вітер у пошуках нової забави подався в інші краї. Зоряне небо видивлялось у дзеркало моря.
Маріка підвелася, стягла з себе мокрий одяг і зайшла у воду. Море, яке ще недавно знущалося над нею, тепер, як дбайливий знахар, пом'якшувало біль і зцілювало. Місячна стежка простяглася по морській гладі до обрію. Маріка плескалася, пригоршнями зачерпуючи сріблясті полиски та щедро розкидала їх навсібіч. Потроху сили поверталися до неї. Біль стих. Дівчина подякувала морю і вийшла на берег.
Від солоної води кучері стали жорсткими. Дівчина віджала густу кучму волосся, накинула одяг і огляділась у пошуках маяка. В темряві вежа зливалась із скелями, та промінь світла, то спалахуючи, то зникаючи, невпинно вказував шлях морякам. Схоже, цієї ночі він світив тільки для Маріки.
Місяць услужливо освітлював дорогу, щоб подорожня не спіткнулась і не поранилась об гостре каміння. Маріка не помітила, як дісталася маяка. Зблизька він виявився дуже високим і старим. Стародавнє каміння суціль було вкрите черепашником, як панциром.
Дубові двері, почорнілі від часу та морської води, були відхилені. В сутінках ледве виднілися нижні приступки гвинтових сходів, які вели в чорноту. Маріка пошукала світильник, але нічого не знайшла. Хазяїн маяка, очевидно, не часто приймав гостей. Лишалося рухатись навпомацки. У вежі стояла непроглядна темінь. Тримаючись за перила, дівчина відшукувала ногою кожну сходинку. Вона рухалася повільно, щоб не оступитися. Втім, поспішати їй було нікуди.
Нарешті, подолавши черговий виток, дівчина побачила непричинені двері. У вузьку щілину пробивалося світло.
Маріка швидко підбігла останніми сходинками, штовхнула двері й, засліплена світлом, завмерла на порозі.
Щось із шумом гепнулося на підлогу. Пролунав зляканий крик:
— Навіжена Фріда!
Звикнувши до світла, Маріка побачила чоловіка, що простягся біля її ніг.
— Помилуй, я не можу виконати твого доручення, — благав він.
Маріка зрозуміла, що її помилково вважають за когось іншого. Дівчина присіла навпочіпки і торкнула чоловіка за плече.
— Ти помилився. Я ніколи не бувала тут раніше. Я впала за борт корабля, і мене викинуло на берег. Мені потрібна допомога.
Чоловік нерішуче підвів обличчя й подивився на гостю. Від постійної близькості моря його шкіра огрубіла. Щоки вкривала жорстка щетина. Він був іще не старий і доволі міцний, але обличчя його було пооране глибокими зморшками.
— Так ти не Фріда? — запитав він, свердлячи дівчину недовірливим поглядом.
— Ні, мене звати Маріка.
Доглядач маяка нерішуче простягнув руку і торкнувся дівчини, наче боявся, що вона всього лиш видіння.
— Так, ти не Фріда, — кивнув він, підвівся й додав: — Обізнався.
Із-за ширми, що відгороджувала частину приміщення, виглядала перелякана жінка в нічній сорочці. Ріденька руса косиця щурячим хвостиком лежала на її грудях. Повне кругле лице було блідим, а в очах застигли одночасно розчарування й полегшення, мовби вона чогось давно чекала і в той же час боялась.
— Це не вона, — повторив доглядач маяка, звертаючись до жінки. — Просто вони чимось схожі. У Фріди також чорне волосся.
— Хто така Фріда? — запитала Маріка.
— Вона дуже красива, як і ти, — сказав доглядач, ніби не чув запитання. — Щоправда, я бачив її тільки раз. Ось і обізнався.
— Дурна макітра! Це ж зовсім дитина, — перебила його дружина і, глянувши на Маріку, запитала: — Скільки тобі рочків-то?
— Чотирнадцять.
— Ось я й бачу, що ще маля. Зрівняв із Фрідою, — з осудом сказала вона чоловікові.
— Вони схожі. Багато ти бачила на світі таких красунь? — буркнув той.
Останнім часом Маріку часто називали красунею, і все ж таки щоразу для неї це звучало, як насмішка. Сама вона не знаходила у своїй зовнішності нічого особливого: смаглява, і волосся стирчить такою гривою, що його не може приборкати жодна шпилька. В її розумінні справжня красуня має бути білявою і світлошкірою — адже Глібу подобалися блондинки.
— Ви в боргу перед Фрідою? — запитала Маріка.