Жінка злякано ахнула, а чоловік збентежено відвів очі. Дружина доглядача докірливо подивилася на чоловіка і з осудом вигукнула:
— Діждався! Ти не любиш нашого сина. Тобі на все наплювати! Тепер я ніколи не побачу свого хлопчика.
Із її очей бризнули сльози. Доглядач стояв, втупившись у підлогу. Його плечі безвільно зсутулились, і він став нібито нижчим на зріст.
— Одягайся, птахо, й лети звідси геть. Нехай тобі усміхнеться щастя, — тихо мовив він, звертаючись до Маріки.
Дівчина помітила, як по його щетинистій щоці скотилася сльоза. Дивлячись на цього сильного чоловіка, можна було подумати, що він навіть у дитинстві ніколи не плакав. Маріка й сама нечасто давала волю сльозам, тому всією душею відчула глибину його горя.
— Розкажіть мені все, як є. Раптом я зможу вам допомогти, — сказала вона.
— Чим ти можеш допомогти?! — несподівано зі злістю вигукнула жінка. — Ти причина нашого нещастя! Раніше в нас була надія, а ти відняла в нас навіть цю малість.
— Я? Але що я такого зробила? — сторопіла Маріка.
— Не бери в голову, дівчино. Моя дружина — добра жінка. Просто вона збожеволіла від горя. Ти тут ні до чого. Йди своєю дорогою, — лагідно мовив доглядач.
— Нікуди я не піду, поки ви мені все не поясните, — наполегливо повторила Маріка.
— Це все через Навіжену Фріду, — зітхнув чоловік і повів мову. — 3 давніх-давен у тутешньому морі хазяйнує Навіжена Фріда. Ніхто не знає, звідки вона з'явилась, але немає нікого, хто завдавав би більше лиха, ніж вона. Фріда топить кораблі, а іноді викрадає цілі екіпажі. Трапляється, що в морі знаходять покинутий корабель. Без єдиного матроса він дрейфує у відкритих водах, поки його випадково виявить яке-небудь судно.
Навіжену Фріду ніколи ніхто не бачив на суші, та кілька місяців тому вона об'явилася на маяку. В ту пору я працював із напарником. Ми по черзі дивилися за маяком. У нещасливу ніч якраз було моє чергування. Темінь стояла — хоч в око стрель. Море розбушувалося так, що хвилі билися в дубові двері, погрожуючи зірвати їх із завіс. Біда, якщо корабель у такий шторм близько до скель підійде. В такий час маяк — перший помічник морякам.
Раптом двері відчинились. Дивлюся, заходить жінка. Красуня, яких мало, я зроду не думав, що такі на світі бувають. Обімлів я. Звідки в нашій глушині жінці взятися, гадаю? А вона й каже:
— Знаю, що ждеш ти сина із плавання. Живий він, здоровий, а повернеться чи ні, від тебе залежить.
Я, певна річ, запитую, хто вона така і звідки їй про сина відомо, а вона веде далі:
— Звуть мене Фрідою. А дехто називає Навіженою.
Тут я все і зрозумів. Упав перед нею на коліна, почав благати, щоб вона сина повернула нам. Обіцяв будь-яке її веління виконати.
Ось вона і наказала чекати, поки до мене з'явиться людина, помічена знаком. А знак цей — круглий камінець із дірочкою посередині. Й веліла вона відправити цю людину до неї замість нашого сина. І ще якнайсуворіше попередила: якщо я її наказ не виконаю, то сина нам як своїх вух не бачити.
Я погодився. Думав, прийде міцний хлопець.
Я його в рівному бою скручу і до Фріди відправлю. А воно бач як вийшло. З дівчиськом змагатися не по мені.
Доглядач маяка замовк, а потім підвів очі на дівчину і мовив:
— Тепер ти все знаєш. Іди геть.
Жінка кинулася Маріці в ноги й заголосила:
— Зглянься ти над нами, піди до Фріди. В тебе рідні немає. Ти однаково самотня, а в нас синок — світло у віконці. Юнгою в плавання пішов, іще й життя ж бо не повидав.
Чоловік підвів дружину з підлоги, обняв за плечі й мовив:
— Ну досить, досить. Що тут поробиш?
— Вона нікому не потрібна! — вириваючись, вигукнула нещасна жінка.
Слова вдарили Маріку, наче ніж у спину. Та для матері немає нікого дорожчого за свою дитину.
Побачивши, як дівчина знітилася від жорстоких слів, доглядач маяка прикрикнув на дружину:
— Припини! Думай, що говориш!
Маріка жестом зупинила його.
— Вона має рацію. Я і справді нікому не потрібна.
В голові дівчини промчала карусель облич. Гліб, Агнеса, мадам Стилет, Прошко, який напевно й думати забув про неї на чарівному острові, та знову Гліб.
— Ваш син повернеться. Я піду до Фріди, — твердо мовила Маріка.
Жінка завмерла з розкритим ротом, боячись, чи не вчулось їй, а потім упала на коліна перед Марікою.
— Я щодня молитимуся за тебе. Кожний божий день.
— Як же так… Як же так… — пробурмотів доглядач і кинувся за ширму.
Звідти долинули його приглушені ридання. Маріка мовчала. Слова тут були не потрібні. Вона готова була на жертву не заради жінки, що повзала у неї в ногах, а заради суворого чоловіка, який не міг вчинити підло, навіть щоб врятувати власного сина.