— Все переживаєш через дівчину? Змирись. Вона зникла. Значить, так тому й бути, — сказав Гурій.
Темніло швидко. В південних краях сутінки короткі. Ніч занадто поспішає на зміну дню. Коли небо стало зовсім чорним, на обрії раптом виникло дивне світіння, мовби на острів неслася хвиля холодного блакитного полум'я.
— Дивися, що там таке? — насторожився Гурій.
Чародії пильно вдивлялися вдалину. Вони вперше бачили щось подібне. З кожною хвилиною світіння посилювалось. І ось уже можна було розгледіти обриси вітрильників. Минуло ще небагато часу, й маги чітко побачили кораблі-примари. Обшивка їх поросла черепашками й анемонами. Зі щогл і рей, наче обірвані вітрила, звисали водорості. Цим кораблям не потрібен був попутний вітер. Їх гнала вперед інша сила, непідвладна ні бурям, ні штормам.
— Що це? — з жахом вискнув Гурій.
— Примарна армада, — відповів Зосим. — Треба скликати всіх.
Одначе в цьому не було необхідності. Чародії самі вже поспішали на берег. Навіть найспокійніші й найбайдужіші з них не могли приховати хвилювання. Проктор стискав посох так, що від напруження побіліли кісточки пальців. Пухкі щоки Саватія посіріли та обвисли, мов опара, що розтеклася. Обличчя вічно мінливого Ксанфа, навпаки, застигло, ніби маска. Авдій суворо супив брови, а Весігон нервово куйовдив бороду. Поряд із Агрипою був його незмінний супутник Азар. Верховний Чародій раз по раз поглядав на хлопця.
Здавалось, у повітрі витає невисловлене запитання: чому зникла межа між світом живих і мертвих? І яку данину доведеться заплатити безсмертним? Чародії знали, що перед примарною армадою вони безсилі, як малі діти. Ніякі заклинання та магічні кулі не могли зупинити цю флотилію.
Прошко також був на березі. Якби його воля, він би стрімголов кинувся навтьоки, та не міг же він показати себе боягузом, коли Азар тримався молодцем. Марно намагаючись стримати дрож, Прошко глянув скоса на учня Верховного Чародія. Той виявляв дивовижну холоднокровність. Азар узагалі залишався для Прошка загадкою. Вони так і не подружилися, хоча були єдиними ровесниками на острові. А останнім часом Азар і зовсім уникав зустрічей. Та тепер усе це не мало значення.
Дивлячись на чародіїв, Прошко зрозумів, що справи кепські. Зміркувавши, що магія не всесильна, він упав навколішки й заходився ревно молитися. Прошко згадав дім, діда, Гліба і Маріку. Раніше він жалкував, що вона не змогла приїхати на острів разом із ним, але тепер радів, що все обернулося на краще. Хоч би де вона була, нині дівчина перебувала у більшій безпеці.
Похмура армада підійшла майже впритул до острова й зупинилася. З борту флагмана спустилася шлюпка. Погойдуючись на хвилях, вона стрімко полинула до берега.
У човні стояла самотня постать у темному плащі з низько насунутою на обличчя відлогою.
Маги з подивом перезирнулися. Ніс шлюпки ледь чутно ткнувся в пісок і завмер. Темна постать зійшла на берег і відкинула відлогу. Чародії мимоволі сахнулися. Перед ними стояла юна чарівниця.
Прошко пильно дивився на Маріку, не розуміючи, що відбувається. Серце хлопчини шалено билось. А в голові роїлася сотня запитань. Як дівчина опинилася на кораблі-примарі? Що все це значило?
— Маріко! — крикнув він.
Дівчина не обернулася. Прошків голос долинув до неї мовби здалеку. Маріка повільно підійшла до магів. Вона мала тендітний і беззахисний вигляд, але чародії в страху позадкували. Кожен з них помилково вважав, що вона з'явилася на острів, аби заявити своє право на владу.
Серед магів не було єдності. Одні запізно розкаювалися, що вчасно не підтримали юну чарівницю. Інші жалкували, що не допомогли Агрипі позбутися дівчиська, коли це було можливо. Так чи інакше, всі розуміли, що настав час відповідати, і не сподівалися на пощаду.
Всі очікували, що скаже Верховний Чародій, але Агрипа боягузливо мовчав. Його права рука Авдій також як у рот води набрав. Бачачи, що сміливців немає, наперед виступив Зосим.
Саме він колись розшукав дівчину і привіз на острів, тож тепер уважав себе відповідальним за те, що відбувалось.
— Якщо ти прийшла взяти владу, ми готові до переговорів.
— Я прийшла не для того, щоб завдавати зла, а для того, щоб зло покарати, — мовила Маріка. Її голос звучав байдужливо і відсторонено, мовби хтось інший говорив її вустами. — Мене привела Навіжена Фріда, щоб подати рахунок убивці, який живе серед вас.
— Убивця серед нас? Немислимо! Хто він? — захвилювалися чародії.
— Той самий, хто пропонував умертвити новонароджену дівчинку, яку ви із співчуття підкинули циганам, — пролунало у відповідь.