Відлуння підхопило її сміх, і навколо ніби заспівали дзвіночки. Урочиста, помпезна зала рад ніколи раніше не чула дитячого сміху. Тут цей звук був чужим, мов яскравий ґудзик на чорному фраку. Й раптом сталося небувале. В магічному кристалі маленької чарівниці звідки не візьмись заіскрилися веселі вогники, ніби сонячні зайчики. Непосиди вистрибнули з кришталевої кулі, побігли по колонах і почали пустувати на дзеркальній підлозі.
У залі рад не було жодного вікна, та все приміщення залило сонячне світло. Старі здивовано перезирнулись, і погляди їх потепліли. У Прошка рот розтягнувся мало не до вух. Він скоса поглянув на Азара — мовляв, знай наших, — й усмішка відразу зійшла з його лиця. Погляд учня Агрипи залишався холодним і порожнім.
Авдій прийняв посох із рук дівчини.
— Присягаюся, той час, який мені відведено, я правитиму мудро і справедливо. Але гадаю, що скоро поверну цей посох. Крім тебе, нікому не вдавалося в такому юному віці здобути безсмертя і стать чарівницею. Вважаю, трохи підучившись, ти й сама впораєшся з усім не гірше за мене, — сказав маг.
Маріка підняла магічний кристал на витягнутій руці. Сонячні полиски бризнули з нього з подвоєною силою.
— Правда, що моє безсмертя міститься в цій кулі? — запитала дівчина.
Маги закивали.
Маріка мить помилувалася грою сонячних полисків, а потім рішучим кроком попрямувала до незгасного вогню, що палав посеред зали. Перш ніж чародії встигли опам'ятатися, вона кинула магічний кристал просто у священне полум'я.
Спалах яскравого світла засліпив присутніх. Чародіїв обдало палючим жаром, а потім на них дихнув лютий холод. У повітрі повисли дрібні крижані кристалики, колючі мов голочки, та скоро вони розтали без сліду.
Сонце погасло. Ошелешені чародії дивилися на злякану дівчину біля священного вогню. Полум'я, яке щойно з жадібністю хижого звіра проковтнуло чарівний кристал, тепер було сумирним і тихим.
Вчинок дівчини так приголомшив чародіїв, що ті не могли вимовити ні слова. Мовчання перервала Маріка.
— От і все. Я більше не безсмертна, — наче нічого не сталося, сказала вона.
— Дурненька! Навіщо ти це зробила? — скрушно вигукнув Прошко.
— Я хочу бути такою ж, як усі,— спокійно відповіла Маріка.
— Невже тобі не жаль?
Дівчина похитала головою.
— Ні. Це тільки збоку здається, що бути чарівником добре. Та магічний дар — не нагорода, а, скоріше, навпаки.
Епілог
День був довгим. Маріка так утомилася, що ледве добрела до ліжка. За вікном плескалося море й шумів прибій. На душі було спокійно і світло, ніби вона повернулася додому після тривалої подорожі.
Дівчина дістала медальйон, відкинула кришку і звернулася до золотоволосого юнака на портреті:
— Скажи, я ж учинила вірно? Зате тепер ми зможемо бути разом. Краще щасливо прожити одне коротке життя, ніж тисячу років без кохання.
Вона поцілувала портрет, згорнулася калачиком і заплющила очі. Не минуло й хвилини, як вона міцно спала. Уві сні дівчина щасливо всміхалася. Та ще не відала, що, позбувшись безсмертя, вона не стала такою ж, як усі. У світі магії в неї ще лишилися незавершені справи, а удаваний спокій на острові був здатний викликати нові потрясіння.
Гурій стояв на балконі й дивився в темну далину, туди, звідки доносився вічний рокіт океану. Несподівано в небі з'явився дивний птах. На вигляд він був схожий на альбатроса, та його крила були чорними як смола. Він із журним криком пролетів над палацом і, мов примара, розтав у темряві.
«Привиділося?» — подумав Гурій.
Він углядівся в морок, але марно. Видіння зникло й більше не виникало.
«Скоріше за все, це був звичайний альбатрос. Уночі все здається чорно-сірим», — заспокоїв себе маг.
Але він даремно вважав птаха за обман зору. Коли не всі гріхи прощено й не всі борги виплачено, прокидаються сили більш давні й могутні, аніж магія. І тоді відбувається неймовірне. Ось чому тієї ночі на острові об'явився чорний альбатрос.
