На уроках він не міг і не бажав зосередитися, і Йошка штовхав його ліктем: «Гей, прокинься. Тебе викликають». Його, який сомнамбулою похитувався перед класом, питали, хто рано-вранці квилить на валу в стольному городі Києві, і він, не виходячи з трансу, відповідав: «Лана». — «Ярославна», — виправляв учитель, а він знай белькотів: «Лана». — «Чому вона квилить?» — допитувався вчитель, і він белькотів: «За мною — так, як я за нею». — «Блазень! Блазень! — зривався вчитель. — Макоцвітий телепень!»
Розриваючись між батьками і Ланою, спізнавав нечу-вані муки. Боявся розчарувати батьків, яких любив, а вони — його. Інші прогулювали уроки, щоб піти в кіно, покурити за школою, повештатися або просто так, бо сидіти за партою, коли тобі чотирнадцять, — тупо. Він же вирушав шукати її. «Лана», — лелькотів, бродячи вулицями, парками, закапелками.
«Лана?» Так, то була вона — він ніколи не почувався таким щасливим! На шляху до школи завертав туди, де на нього чекала Старість з зубами, пожовклими від тютюну, і бурульками грудей, що розсварено глипали врізнобіч.
«Якщо батьки запитаються, скажи, що я був у тебе», — просив Йошку, і Йошка, справжній друг, ні разу не виказав його, доки якось, геть випадково, попалив його з Ланою. «Хто така?» — запитав по-змовницькому. «Мама, — збрехав він. — Хіба ти ніколи не бачив моєї матері?» «Власне, що бачив, — образився Йошка. — Тому й питаю». — «Я пожартував, — зашарівся, трохи через Лану, а трохи через те, що збрехав найкращому приятелеві. — Так, знайома одна». — «З тих, що їм платять?» — підморгнув Йошка. Не зрозумівши, що Йошка мав на увазі, він не насмілився, однак, перепитувати.
Зустрівшись з Ланою, запитав: «То я мав би тобі платити?» «А ти маєш гроші?» — задерикувато прохрипіла Лана. «Ні», — потупився він. «Хто тобі взагалі таке ляпнув?» — розреготалася Лана. «Я так», — мовив знічено. «Не хвилюйся. Ти мені платиш, дурнику. Так щедро, як ти, мені не платив ніхто», — запевнила Лана.
Навіть тому, що ніколи не закінчується, настає край — значно банальніший, ніж його малює фантазія. В нього кінець чекання ознаменувався зголюванням бороди, якої позбувся вдруге в житті, — сидів у перукарні, де перукар пеленав його білою цератою, запитуючи: «Як стрижемо?», а замість нього відповідав хтось позаду: «Покоротше», наче то його голос відділився від нього.
— Під бобрика? — уточнив перукар.
— Під бобрика надто виклично.
— Під канатку?
— Під канатку.
І його взяли в обіг.
Перукар орудував довго й терпляче, розчісуючи і зі-стригаючи, — спершу великі, потім менші і рідші косми падали на підлогу.
— Наче з барана, — присвистував перукар.
Під ногами перукаря стало м’яко, як на перському килимі.
Потім настала черга бороди. Коли ножиці покромсали все, що могли, зблиснуло гостре лезо.
— Ну як? — підсумував перукар милуючись.
— Міністр, — сказали позаду нього, чи то насмішкувато, чи то на визнання перукаревих здібностей.
Потім його повезли до лазні. Такі заходи він вважав явним перебільшенням, але його переконували, що характерний запах, який поширювало його тіло, викличе роздратування або й приступ ненависті, наслідком чого стане, але про це краще не думати.
Звиклий до річки і до весни, він ніколи не був у лазні і майже не користався можливостями готелю, де в кінці коридору розташовувалася душова. Обходився умивальником, який мало чим відрізнявся від туалетної мушлі і куди він звільнявся від зайвої квінтесенції.
Він хотів іти митись одягненим, однак його завернули, а коли роздягнувся, всучили віничок, яким сором’язливо затулив грішну плоть. Потік відвідувачів підхопив і поніс його.
Коли він вийшов надвір, машини, яка його привезла, не було, й до готелю діставався самотужки в нових кремових штанах і смугастій тенісці, хоча було ще холоднувато. Вечорами рештки розгромленої зими вилазили з закапелків, влаштовуючи заколот і реванш.
Свій одяг він ніс у спортивній сумці, в якій йому подарували новий. Намацавши в нових штанах гаманець, він на своє превелике здивування виявив усередині гроші — хоч і не багато, проте сам факт їх наявності промовляв за себе. Ніхто не пояснював, що і чому, — зрештою, й непотрібно.
Поклавши їх нізащо не тратити, завернув у бар, з якого вийшов, коли світ заобертався навколо своєї осі швидше, прискорюючи настання темряви.
Заснув, не скидаючи ні нових штанів, ані теніски. Спав солодко-солодко — так сплять перед стратою, про яку не відають ні сном, ані духом.
Уперше бороди він позбувся, коли йому виповнилося вісімнадцять. Батьківська віра в його геніальність укотре похитнулася, коли після восьмого класу його скерували в профтехучилище, хоча, по правді, вчився він не найгірше — не гірше за інших. Він би проскочив у дев’ятий клас, якби ним не вирішили поповнити робітництво, яке чим більше його оспівували, тим невблаганніше деградувало. Коли ж він відмовився, його рідні з жахом впізнали в ньому справжнього сина своїх батьків.