— Приїхали.
— Куди? — здивувався він.
— Сюди, — здивувався у відповідь незнайомець.
За узбіччям, по обидва краї від дороги, скільки сягало око, простиралося поле, на якому тулилися зеленими острівцями невеличкі переліски. Віяв вітер.
— Тут чекатимеш, доки тебе заберуть. Хіба ти не в кур -сі?
Разом з автомобілем, який доправив його сюди, розчинялось за обрієм його дотеперішнє життя.
Попри нього шугали фургони далекобійників, легковики, автобуси, мотоцикли. Зрідка узбіччям торохтіла підвода, здіймаючи клуби куряви.
Стояв годину, дві, три, доки поруч опинилися ще двоє.
— Жора, — мовив один.
— Кузя, — відрекомендувався інший.
— Ти теж? — запитав Жора.
— Чекаю, — відповів він.
— Тачкою приїхав? — запитав Кузя.
Він кивнув головою.
— Ми через поле, — пояснив Жора.
Кузя мав сакви на раменах, вагітні тягарями, якими здатне завагітніти життя, Жора — простору стару валізу з металевими накутниками.
— А ти що, отак? — дивувалися Жора і Кузя.
— Ось, — показував сумку. — Казали нічого зайвого не брати.
— Хавка?
— Одяг.
Скинувши одяг, він мовби звільнився від себе — ціле дотеперішнє життя в дешевій спортивній сумці, зі спогадами й картинами, світлими і сльотавими митями, підворіттями і вокзальними почекальнями, парками та мостами, нішами і під’їздами, приятелями, з якими він розпрощався заради незнатичого. Врешті-решт, Ігорем Богдановичем, готелем і світлиною жінки на підлозі номера. Прибиральницею Мартою і двома плодами з кислинкою. І така туга розібрала його, що ладний був триматися за поруччя, — хай його відривали б, нехай припікали б залізом, він нізащо не відпустив би їх. Жодних поруччів не було, крім ніг, на яких і тримався.
Отак стояв, обійнявши сумку з блакитним небом ми-нулини всередині.
Відколи навчився ходити, вони здійснювали спільні прогулянки — кожного разу далі, ніж попереднього. Тюпав, вивертаючи ніжки, перечіпався через горбки, показував пальцем на щось, що його зацікавлювало, швидко втомлювався, і тоді Коля, найвищий із них, брав його на коркоші, звідки він не хотів злазити ні в чотири, ні в п’ять років. «Трохи йди сам», — підохочували батьки, а він мотав головою. «Хоцу на вебуда», — не вгавав, доки Коля нарешті висаджував його на свої рамена. Так одного дня йому відкрилися строкаті павільйони дитячого садка.
З ними часто ходила Лійка, яка і тоді, і згодом то прибивалася до них, то надовго чи коротко зникала і яку він також кликав мамою. Лише Коля звертався до неї, повне ім’я якої було Ліля, вряди-годи Ліліан, а Іполит, залежно від стану, в якому перебував, маман або мамаша.
Якось, у його неповні два роки, між Лесею і Лійкою спалахнула сварка. Залишаючись із ним сама, для чого щоразу знаходила переконливі приводи, Лійка виманювала в нього смоктунця, коли ж він відмовлявся розлучитися з ним добровільно, висмикувала, мов корок з пляшки. «Зараз отримаєш щось смачніше, пупсику», — примовляла, підставляючи йому, скривленому і ладному розрюмсатися, власні груди, з яких стирчали стовбурці темних пиптиків, які він хапав, смоктав і кусав. «Не так сильно», — зойкала Лійка, не забираючи його, однак, від грудей.
На цьому «Не так сильно» її запопала Леся. «Ти що, здуріла?» — «Я його годую». — «Чим годуєш?» — Леся скривилася в саркастичній посмішці. «Молоком», — невинно здивувалася Ліля. «Звідки в тебе молоко?» — не вгавала Леся. «Інші годують, а мені не можна? Нехай дитина бодай відчує, як це, коли її прикладають», — впиралася Ліля. «Дура! — кричала Леся. — Зараз же припини». Ліля не припиняла, і Леся, підскочивши, намагалася відірвати його від Лілі. Тут уже він, який тільки-но призвичаївся, а тепер міг усе втратити, почав щосили брикатися ноженятами. Тим часом його зуби, які вже пробилися з ясен, міцніше стиснули Лілин пиптик. «Вар’ятка, сосок відірвеш!» — вищала Ліля.
Якби не поява татусів, невідомо, чим би закінчилося. «Вона божевільна!» — кричала Леся, показуючи на Лійку. «Це ти божевільна, — огризалася Ліля. — Божевільна і заздрісна». — «Було б чому заздрити», — буркала Леся. Відтоді Ліля намагалася давати груди так, щоб її не побачила Леся, а Леся робила все, аби позбавити Лілю нагоди залишитися з ним самій.
«Сцо то?» — запитав він. «Де?» — запитав і собі Петя, найнижчий з-поміж усіх його татусів. «Садок», — відповів Калістрат. «Хоцу садок!» — завимагав, змусивши батьків перезирнутися. Хоча садок був великий, вони, які досі здійснювали прогулянки в інших керунках, його тихцем оминали.