Й ось прошкували травою й асфальтом, переходили дорогу і перетинали сквери. Навіть якби вони захотіли, він не дав би їм схибити. Збільшуючись, розмальовані гриби павільйонів манили його дужче й дужче. Досить їм було на мить зникнути, він здіймав бучу, й батьки стрибали, щоб подивитися, чи правильно йдуть, Петя ліз на Саки-дона, звідки запевняв, що павільйони попереду, проте він заспокоювався щойно тоді, коли бачив їх знову на власні очі.
Вздовж паркана, який відділяв їх від садочка, з того боку цвіли кущі. Гудів джміль, шукаючи місця для посадки. «Я фоцю», — запхинькав він, а вони й без продовження зрозуміли, що він хоче туди, де на майданчиках з дитячими драбинками й слониками копирсались і галасували діти. «Не мона», — помахав пальцем Іполит. «Фоцю», — вередував він.
Вирізнивши їхні голоси з какофонії садочкового гамору, обернулася і суворо на них поглянула вихователька. «Цить», — сказав Петя. «Фоцю!» — не вгавав. «Там вовк — гам», — гримнув Сакидон. «Блесес!» — протестував, тоді як Петя насилу стримував регіт. «Там погано», — відраджував Калістрат. «Вони нещасні, — бідкався Коля, — не мають ні тата, ні мами». — «Бідолашки», — зітхала Ліля, тоді як бідолашки бігали і товклися, лазили, падали, підводилися, знову лазили, будували замки в піску і ходи, щоб добратися до печери із захованими у ній скарбами. «Їх відібрали у мами і тата, — казав Сакидон, — і закрили: бачиш, який високий паркан, щоб ніхто з них не втік!» «Це дитяча в’язниця», — насупився Петя. «Буцегарня», — гаркав Іполит. «Фоцю!» — не поступався він. Ледве вмовили, пообіцявши прийти, коли нікого не буде.
Кузя працював у цеху, де спершу виробляли шурупки й підшипники — одних багато, інших наполовину менше. Десять карбованців із зарплати Кузя відкладав, дев’яносто дев’ять приносив додому, де на нього чекали жінка й діти — останні постійно билися і сварилися, найгірше чублячись у дні його заробітку. Жінка, ховаючи гроші в халат, пропахлий котлетами, які шкварчали в жирі та в яких було більше розмоченої булки з часником, ніж м’яса, розпачливо голосила: «Краще би не приносив!» І Кузя, якому образа підступала до горла, де клекотіла, перетворюючись на злість, гарчав: «І не принесу, щоб ви здохли!»
Десять карбованців — усе, що залишалося Кузі для його інтимного життя, в яке він не допускав нікого: ні жінки, ні оболтусів, з яких не переставав дивуватися, що це його діти. Колись своїх батьків Кузя слухався, з братами і сестрами, яких мав багато і з яких двох уже не було, жив мирно, відмалечку допомагаючи в господарстві, де кожний із них, навіть найменшенький, мав коло чого поратися. Його мати працювала в колгоспі, заробляючи вісімнадцять карбованців на місяць, за які вмудрялася і їх доглянути, і господарство на собі тягти. Батько відійшов рано, Кузя його майже не пам’ятав. А в нього оболтуси, яких годуй не годуй, за холодну воду не візьмуться. Жодна потвора сміття не винесе, доки він з роботи не прийде і сам цього не зробить.
Жінка працювала пів дня прибиральницею і приносила тридцять два карбованці, інші пів дня смажачи свої тридцять два і його дев’яносто дев’ять карбованців у великій засмальцьованій пательні, від чого йому, який приходив надголодь, перепадало півтори котлети, які їв із хлібом, вимочуючи в рештках жиру під жадібними поглядами. Зірвавшись, витурював геть із кухні.
Так Кузя вирішив залишати десять карбованців й обла-штував продухвину для свого власного життя, яке збував із приятелями, такими самими горопахами, як він, а коли й ті набридали, усамітнювався, щоб ніхто не знайшов. Проте незбагненна сила, яку називали обов’язком, спостигала його в найвіддаленішому усамітненні, викурювала і гнала додому. «На біса мені усе це здалося?» — волав Кузя, а у відповідь підвивало відлуння.
Одного дня Кузина погроза справдилася — вперше, відколи працював у цеху й відколи взагалі працював, прийшов додому без грошей, які тоді називалися вже не карбованцями, а купонами і було їх незрівнянно більше, лише не виплачували. «Нема, — Кузя згірчено і злостиво вивернув кишені. — Дочекалися, засранці». Сини затихли. «Кузьо, де гроші?» — тихим голосом запитала жінка. «Кажу, немає, — повторив Кузя. — Комунізм настав: відтепер не платитимуть». — «Тебе з роботи звільнили?» — запитала ще тихіше. «Дурепа, — визвірився. — Комунізм — це значить: увихаєшся, а тобі дулю платять». — «Такого не може бути, Кузьо», — з її очей скотилася сльоза. «Не знаю, — буркнув Кузя примирливо. — Сказали: зарплата затримується».
Зарплата затрималася на довгі чотири роки і, може, й на довше — на п’ять і сім і хто знає ще скільки, уже не було й купонів, а гривні, проте Кузя покинув роботу і небагато втратив: цех невдовзі розвалився, услід за цехом розвалився завод, наче то Кузя підпирав його своїми міцними раменами.