Спершу Кузя брав зарплату шурупками. На прохідній вдавали, що не помічають його відстовбурчених кишень. Потім почав носити підшипники. «Три підшипники й баста — май совість», — застеріг охоронець. Відтоді Кузя щоразу брав жменю шурупок і три підшипники. Коли ринок переповнився, Кузя залишився без цього останнього заробітку. Лише Бог знає, що Кузя робив між тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомим роком і сьогоднішнім днем, в який він з ним познайомився на зупинці, віддалеки за містом, на трасі, що вела в невідомість, яку Ігор Богданович патетично охрестив щасливим майбутнім.
Вони дотримали слова, і надвечір’ям, коли останні батьки забрали своїх дітей, вернулись туди, де за парканом принишкли майданчики. Лазівок у металевій сітці не було, а хвіртка, до якої наближалися з усією можливою обережністю, була замкнена. «Якщо дірки немає, її треба зробити», — сказав Петя. «Ми подивовані твоєю мудрістю, Петику», — шпильнув Коля. «Петя в нас Соломон», — прогундосив Калістрат.
Напочатку Бог створив Рай, потім маленьку дірку, крізь яку туди можна було потрапити. Вони знайшли її, точніше, зробили — так, аби якнайменше впадала в очі. І щоразу, скільки туди навідувалися, а того ніхто їм не рахував, при покиданні ретельно, до наступного разу, маскували.
І була у Раю пісочниця, драбинка і соковита квітка з кольоровими дерев’яними пелюстками на металевій стеблині. Й оберталася вліво та вправо. І стояв павільйон, який, щоправда, не обертався, зате лави і земля підметені, а на стінах картинки на сюжети відомих казок. Упізнавши сіроманця, який займав козенят, сипонув йому в очі пісок. З іншого боку збирала гриби Червона Шапочка. Він і собі хотів зірвати якого-небудь мухомора, що в капелюшку і з крапочками, найяскравішого. Хотів повиривати траву, але вона не давалася — то був зачарований ліс. «Не рви траву, — проспівала, заховавшись з іншого боку, Ліля. — Трава жива». — «Хто то?» — стрепенувся він. «Мавка», — душився зі сміху Сакидон.
І вийшли вони на майданчик. І бавився він у піску. І побачив машину, синій автомобіль на червоних колесах, з жовтими крилами і зеленим дахом. Схопив кермо і примусив їх усіх сісти. І вони всі ледве вмістилися, тільки Коля і Калістрат стояли на приступках, тримаючись за дах. І за -вів він мотор. І поїхали вони, пиркаючи. І машина та теж була чарівна — все в садочку було. Бо могла вона рухатися в різних напрямках. І повезла вона їх усіх у дитинство, а звідти назад. І поклали вони вирушити кудись разом — туди, куди подаються влітку: на море. І їхали вони через північ та південь. З півночі та й на південь. «Це Вінниця. Це Кіровоград, а це Миколаїв». Прибули до Херсону, і хотіли там залишитися, але не залишилися, тільки поїли. Не шкодували нічого — ні борщу, ні котлет по-київськи, ні собі, ні синові. Поїли так, як не їли ніколи, — екзотичних десертів, шербету й морозива. І продовжили подорож, щоб аж у Криму зупинитися. Й розбили на піщаному березі намет. «Це море», — потягнувсь Сакидон. І плавали вони у водах і його вчили. Засмагали на сонці й вилежувалися в наметі. А коли назасмагалися, вирушили назад, із півдня на північ, тіль ки тепер іншим шляхом, зиґзаґами — світу побачити, через Бендери і Чебоксари, де овочів-фруктів неміряно, а полиці вгинаються під вагою рулетів та ласощів, квас же тече ріками, про пиво не кажучи.
І так воно й було. І повернулися додому в сутінках. Зморила його дорога, найбільше ж, одначе, враження. І страви сподобалися. Перцю і баклажанів навезли, помідорів та кавунів. Заснув він на руках Калістрата. Зняв його Калістрат обережно, на ліжко поклав і ковдрою зверху накрили.
Такою була його перша мандрівка до моря.
Якби такий художник, як Жора, народився під щасливішою зіркою, його полотна висіли б у картинних галереях і приватних колекціях, за них вигукували б суми на аукціонах, їх викрадали б грабіжники, вирізаючи з масивних рам, аксесуари його вбрання і приватного побуту цінувалися б не менше, ніж зуби його нового приятеля, якого він щойно набув. Музейні ґіди, згуртувавши навколо себе зграйки туристів, цвірінькали б різними мовами його біографію, творчі фази й обставини — коли він тільки встигав творити в наш метушливий час, геній?
Полотна, що їх малював Жора, висіли на входах до кінотеатрів, властиво до двох, в яких він за сумісництвом працював художником-оформлювачем. Їх ніхто не вирізав із рам, в яких вони приваблювали глядачів. Їх могла пошкодити тільки негода, злива і вітер, хльостаючи по напнутому полотну. Внизу Жора каліграфічними цифрами виводив години кіносеансів.