«Хто такий Пенікс?», — запитав Калістрат. «Фенікс — такий птах, — сказав Сакидон. — Вмирає й відроджується». — «А Пеніс?» — запитав Коля, знавець винятково живих мов: рідної, пташиної і кишково-шлункової. «Теж вмирає і теж відроджується», — пояснив Сакидон. «Не фоцю…» — раптом заскиглив він, який досі мовчав. «Ні-ні, що з тобою?» — занепокоїлися вони, а його, якому здалося, що Калістрат від крокодилового укусу ось-ось вріже дуба, охопив великий жаль.
Він, якому і без Калістрата не бракувало татусів, перелякався закладеним природою інстинктивним переляком, бо хоч мав би їх тисячу, за кожним із них, відколи що-небудь усвідомлював, непомалу би банував. «Не бійся, він не помре», — мовила Леся, вгадавши його тривогу. «Вже все, — втішав Калістрат, показуючи руку. — Загоїлося, ти ж сам бачиш ».
Як тільки сприяла погода, вони вирушали в подорож, об’їздивши так країни і континенти. Найчастіше, однак, їх вабило Чорне море — щоразу, коли вони туди приїздили, було літо. В Африку більше не потикалися, хоча дорогою на Чорне море їхньому малюкові не раз ввижався крокодил. «Ну який крокодил, якщо ми прямуємо в Крим?» — казав Калістрат. «Звідки тут може взятися крокодил, якщо ми щойно в’їхали в Запоріжжя, де жили колись козаки, які перемогли крокодилів?» — казав Сакидон. «Нема у нас крокодилів», — підтверджував Іполит. «На нашому Півдні ростуть баклажани», — сказав Коля. «Сині-сині», — додав Петя. «Аж фіолетові», — цмокнув Сакидон. «Цілі плантації», — зітхнув Іполит. «Цвинтарі», — сказав Калістрат. «Це носяри пияків, які їм повідпадали», — буркнув Сакидон. «Доне, ти совість маєш?» — озвалася Леся. «Я нічого», — знітився Сакидон. «Трошки більше такту», — побажала Леся. «Йому тільки п’ять років», — докинула Ліля. «Коли стане двадцять п’ять, буде запізно», — сказав Сакидон. «Ще встигнемо», — сказала Ліля. «Ти ж бачиш: у нього зараз романтика», — підтримала Лілю Леся.
Ця розмова про крокодила, як і багато інших речей, закарбується в його химерливій пам’яті, щоб одного дня, коли вчитель географії запитає, які тварини живуть у нашій батьківщині, своєю відповіддю спровокувати такою самою мірою короткий, як і вражаючий діалог:
— Крокодили.
— Ти впевнений?
— Як пити дати, — твердо відповість він.
— І сьогодні теж живуть?
— Сьогодні ні, — заперечить.
— Куди ж вони поділися?
— Їх козаки перемогли, наші славетні зарізяки, — скаже запишано, отримавши не першу, не другу і навіть не третю у своєму щоденнику двійку.
Вони знову випірнули в Україні, на її сонячно-степовому півдні, як захотілося в туалет. Люди культурні, вони відмовилися справляти потребу там, де стояли. Побачивши будиночок з цегли, викладений морквяно-брунатною плиткою, потюпали до нього.
— Гей, — вигукнув Петя. — Це ж не туалет.
— А й справді, — здивувався Коля.
— Що це, по - вашому? — запитав Калістрат.
— Душ, — дудукнув Іполит.
— Як душ? — ще дужче здивувався Петя, який і заварив усю кашу. — Навіщо душ, якщо в цьому місці аж проситься туалет?
— Так, — сказав Іполит. — Дивися і слухай. Трубу бачиш?
— Бачу, — відповів Петя.
— Бачок бачиш? — запитав Іполит, показуючи під стелю.
— Бачу, — відповів Петя.
— Січеш? — запитав Іполит.
— Ні, — щиросердо зізнався Петя.
— Просто, як пити дати, — пояснив Іполит.
— Душ! — крикнув Калістрат, проте відразу й затявся. — Чому тоді труба веде вниз? Ти що, на підлозі рачки митимешся?
— Ось, — зрадів Іполит. — Тут і зарито собаку.
— Якого собаку?
— Ти що, сліпий?
— Сам сліпий.
— Хіба не бачиш, що напартачили?
— Напартачили... — перекривив його Калістрат. — Щось я не розумію твоєї логіки.
В юності Іполит, захоплений думкою про володарювання над водами, мріяв стати сантехніком, який закручуватиме і відкручуватиме крани. Де міг, він їх відкручував, і вони осідали в його кишені. В Іполитовому житті все склалося навпаки — не він над водами, а води заволодарювали над ним — не морські і навіть не мінеральні.
— Не діло, — сказав Іполит. — Треба відремонтувати.
— А море? — запитав Сакидон.
— Море нікуди не дінеться.
Вони покинули Іполита, який заходився орудувати з вправністю професійного сантехніка. Коли прийшли, Іполит стояв, у чому його колись народила мати, під струменем, що лив з прилаштованого під стелею бачка зі знятою кришкою. Усі по черзі вони прийняли душ. І Леся. І Ліля.
— Майстер перетворень, — Сакидон поплескав Іполита по плечі з неабияким й одночасно дещо насмішкуватим визнанням.
— Не бризкайся, — відбуркнув Іполит.
Треба бути таким, як Іполит, умільцем, щоб садочко-вий туалет переобладнати на душову кабіну.