Найбільше зустрічей призначають зранку — на восьму тридцять, дев’яту, десяту. Коли претендентів багато, буває, що й на одинадцяту та дванадцяту, або й на наступний день — теж зазвичай у першій його половині.
От і йому призначили на одинадцяту, тільки не в першій половині, а в другій. І навіть не дня, а вечора, хоча, може, вже й ночі. Це була єдина пропозиція, яку отримав, відколи став на облік у біржі праці, куди ось уже другий рік справно ходив відмічатися, а йому казали: «Вакансій немає. Спробуйте наступного разу». Він збився з ліку, скільки їх уже було, наступних разів, кожний з яких виявлявся даремним.
Роботу, яку отримав, запропонували йому не на біржі, а неподалік, де час до часу крутяться різні жевжики. На своє свято, яке нарешті настало, він ішов у неоднозначному настрої, розриваючись між двома протилежними почуттями — щастям і тривогою. Не кожному ж бо призначають співбесіду за годину до півночі.
Знаючи місто, не мав труднощів знайти вулицю, яку пройшов від початку до кінця, а від кінця знову на початок. І так кілька разів. Нарешті, дійшовши до кінця вулиці, застиг на тротуарі з рештками потрісканого асфальту. Номера, куди мав з’явитися, не було.
Простовбичивши на перехресті, хотів уже йти, як відчув, що не сам. Біля нього зупинився автомобіль, невідомо коли і з якого боку над’їхавши — стояв із вимкненими фарами, не відчиняючи дверей. Над перехрестям висів тьмяний ліхтар — оце і все освітлення, чотири вулиці, що відходили від нього, тонули в темряві.
Коли Кузя заплющив, а по хвилині розплющив очі, автомобіль усе ще стояв. Він витріщився, вдивляючись у затемнене скло, крізь яке нічого не міг розгледіти. Можливо, автомобіль тут стояв і перед його приходом, він не взявся б ні стверджувати, ні заперечувати. Пнув колесо — автоматично, без певного наміру. Коли вже відвертався піти, звідки прийшов, опустилося бічне скло і з темряви салону пролунав голос: «Сідай». Взявся за клямку. «Не сюди, — почув той самий голос, — тут я». — «А куди?» — запитав. «Назад».
Більше ніхто нічого не говорив. Ні водій, який вів машину, ні тип спереду біля водія. Посеред їзди тип поставив касету. «Маша, мамаша, это я, твой Яша, — завив хрипкий голос, увірвавшись, наче з далекої планети, в напружене мовчання. — Не узнаёшь?» Яша щойно вернувся до мами, яка не відразу впізнала його, свого сина. Може, Яша востаннє бачився з мамою, коли ще був малюком, сильно змінившись відтоді, що й не дивно, — за свої сорок три роки Кузя начувся різного-розмаїтого.
Проте не міг Яша змінитися до такої міри, щоб його не впізнала рідна мати! А може, вона захворіла і взагалі нікого не впізнає і нічого не пам’ятає — ні ближніх, ні де живе, ні власного ім’я? Ех, зітхнув Кузя, хіба це не класно — забити на все, навіть як ти називаєшся, і зажити новим життям! Раптом йому стало шкода і нещасної старої, і її блудного Яші, либонь, уже також не молодого. Він уявив, як би так оце він прийшов до своєї мами, а вона втупилася б у нього, як втуплюються в чужу людину. Тільки не прийшов би він — його мати давно в сирій землі.
«Приїхали! — пролунав над ним голос. — Ти чо, заснув?» — «Не сплю я, — сказав Кузя. — Думаю». — «Це харашо, шо думаєш. Думати треба». Вони ввійшли в будиночок. «Бос, вот», — почув він голос.
Бос, перед яким він стояв, сидів у кріслі-гойдалці з накинутою на ноги ковдрою. «Цей?» — запитав бос із притиском, в якому вчувався легкий подив. «А чо?» — знизав плечима тип. «Є діло, — сказав бос. — На два куски». Кузя мовчав. Витримавши паузу, бос продовжив: «Ти, я бачу, чувак діловий. Так от: завдаток можеш отримати зараз, решту потім. Підійди сюди». Кузя підступив ближче. «Бачиш цю сволоч, — сказав бос, показуючи фотографію. — Цього подонка?!» Бос зірвався на крик. Кузя кивнув. «Це тобі, — сказав бос, віддаючи йому фотографію, яку Кузя не забарився сховати в нагрудну кишеню. — На пам’ять». Кузя мовчав. «З Богом», — мовив бос, даючи зрозуміти, що аудієнцію завершено.
Й ось Кузя йде. Він готовий до цієї зустрічі. Інші йдуть на побачення з квітами, несучи букети гладіолусів, орхідей, троянд.
Кузя міцніше стискає руків’я.
Він ходив до дитсадка щодня, як усі інші діти, з якими, щоправда, не бавився — приходив, коли нікого вже не було. За розкіш, що садок належав о тій порі йому єдиному, розплачувався самотністю, наскільки може бути самотньою дитина в оточенні татусів і матусь. Він не знав нудьги, вони щоразу кудись вирушали — в якусь близьку-далеку мандрівку, звідки верталися, коли наставала ніч і сяяли зорі. Зморено засинав на карку котрогось свого верблюда.
Найчастіше бували на Чорному морі, а найбільше полюбляв Африку, в якій чатував крокодил і росла чудернацька пальма. Батьки запевняли, що в Африці можна стріти («Але краще не треба») чимало іншої звірини, проте ні лева, ні слона, ні бегемота, ні зебри він жодного разу не побачив. Крокодила ж він приручив, і той йому зовсім набрид. «Сиди тихо», — і крокодил принишкло сидів, нікого не кусаючи, і навіть не клацав зубами. Він дозволяв його всім погладити.