Мріяв про лева і слона, а зустрічав того самого крокодила. Доки одного разу в темряві щось страхітливо рикнуло.
— Що то? — злякався.
— Лев, — відповів Іполит.
— Я хочу побачити його, — враз він забув про страх і обачність.
Скільки він надіявся, аж знемагав!
— Не можна, — вмовляли його батьки. — Лев небезпеч -ний, не встигнеш кувікнути, як роздере.
— Хочу!
Долаючи страх, кинувся на пошуки, проте з його наближенням рикання стихло.
— Лев мене боїться, — запишався.
— Він причаївся, — сказав Коля. — Чатує, щоб накинутися.
Він відступив, а тоді, повагавшись, пішов уперед — з іще більшою сміливістю. Йшов-продирався, напоровшись урешті на Сакидона, який наставив зверху над ним руки.
— Тату! — вигукнув він.
— Я лев, — рикнув Сакидон. — Зараз я тебе роздеру.
— Тікаймо! — закричав Петя, і всі вони кинулися навтіки.
— То був лев, — сказав Калістрат.
— То був мій тато, — не здавався він.
— То був лев, який перетворився на твого тата, — сказав Коля.
— Щоб обманути тебе і роздерти, — підтакував Петя.
— Він роздер би тебе, якби ми не втекли, — сказав Іпо -лит.
— Нас усіх роздер би, — рубонув рукою Коля.
— І ти не мав би більше батьків, — сказав Петя.
— Тебе б віддали до сиротинця, — заячав Калістрат. — Там би тебе морили голодом і тримали в карцері.
— А слон? — запитав він.
— Слони ховаються в хащах, — збрехав Іполит.
— Хоч почути, — заблагав він, — будь ласочка.
І почув він, як трубить, задерши хобота, слон, тільки вже дивитися не ходив — побоювався розчарування.
Пройшовши вже стільки часу і не побачивши жодної душі, занепокоївся. Не шелестіли крони дерев, що росли вздовж алеї, здіймаючись вгору, не тріпотів жодний листочок, не щебетали птахи. Посеред світлого-світлого, блакитного-блакитного неба не сяяло сонце.
Пішов швидше, а потім іще швидше, доки раптом побачив, що йде не алеєю, а коридором, і не дерева обабіч, а стіни. Рвонув уперед, але, скільки не біг, коридор не за -кінчувався. Кинувся на стіну, гамселив по ній кулаками. І стіна посипалася, наче пап’є - маше. По той бік відкрилась галявина з квітами і деревами. Не встиг простерти назустріч їй руки, як усе зникло і він знову біг коридором, якому не було ні кінця, ні краю.
Мульке відчуття не покидало його, наче позаду хтось переслідував і відстань між ними невпинно скорочувалася. Ось він виразно чує стороннє дихання, і його обдає крижаним потом. «Ні», — кричить і обертається.
Перед ним Кузя. «Кузя? — розгублюється. — Це я, твій приятель». — «Я тебе не знаю», — карбує Кузя. «Як не знаєш? Ми з тобою познайомилися на зупинці». — «Може, й познайомилися», — голос Кузі звучить байдуже. «То як?» — запитує. «А ніяк». — «Ти мене, свого приятеля? — благає. — Ти цього не зробиш, Кузьо». — «У мене діти», — говорить Кузя. «Але ж, Кузьо…» — благає. «Може, ти їх годуватимеш?» — гаркає Кузя. «Хіба ми не друзі?» — він простягує Кузі руку. «Друзі», — Кузя натискає на спусковий гачок. «То ось ти як...» — хрипить він, провалюючись у безодню.
— Небо сьогодні погідне.
Незнайомець наче виринув з-під землі — середнього віку, в брунатних найках і темно-зеленій тенісці, на скронях легка сивина.
— Вже другий день небо погідне, — відповідає Ігор Богданович, зсуваючи на лоба сонцезахисні окуляри.
— Зачекалися? — незнайомець розмовляє з легким акцентом, а коли сідає, кладе дипломат на коліна.
— Нічого, — каже Ігор Богданович. — Вам також каву?
— Міцну. Без молока і без цукру.
Ігор Богданович передає замовлення офіціантові.
Пригублюючи каву, незнайомець мовчки вивчає Ігоря Богдановича. Відчуваючи на собі його допитливий погляд, Ігор Богданович втуплюється в брунатні фуси на дні своєї спорожнілої філіжанки.
— Як домовлялися, — незнайомець плескає дипломат. — Дванадцять тисяч.
Ігор Богданович простягає незнайомцеві загорнений у прозорий поліетилен зошит.
— Сподіваюся, оригінал? — запитує незнайомець із напускною суворістю.
— Звісно, — квапиться запевнити Ігор Богданович, по -даючись вперед.
— Жартую, — усміхається незнайомець.
— Га-га-га, — полегшено сміється Ігор Богданович, від-кидаючись на пластикову спинку вуличного крісла.