Незнайомець відкланюється.
Ігор Богданович ще довго сидить, обхопивши руками дипломат, і сміється.
Сміється, відчиняючи дверцята лискучого мерседеса.
Сміється, жбурляючи на сидіння дипломат.
Сміється, коли під ноги сипляться зелені банкноти.
Сміється, збираючи їх.
Тиснучи на акселератор, Ігор Богданович продовжує божевільно сміятися.
Щодо подальших дій, думки мешканців притону розійшлися, охопивши широкий спектр — від занепадницького «Нас загребуть!» до філософського «Боже створіння».
Боже створіння росло і хотіло їсти. Перше слово, яке вимовило, було МА-МО. «Ма-мо!» — простягало назустріч рученята, від чого на очі наверталися сльози.
Боже створіння обпісювалося й усе обпісювало — їх, потельбушений матрац, підлогу. В загальному бруді, серед немитих тіл і непраного одягу воно залишало калюжки тепла: сеча Божого створіння не має запаху.
Коли померла найперша матір, Боже створіння ненадовго опинилося з кількома татусями. Воно гамселило і смикало їх за нестрижені патла.
Татусі розповідали про Левенятка, яке вирушило в далекі мандри, — може, то була книжка, а може, самі вигадали. Якщо книжка, вони взяли її з багажника, в якому таких та інших книжок хоч греблю гати. Багажник був відкритий, а поблизу нікого не було. Вони могли б позичити в міській книгозбірні, одначе не мали квитка, а формуля -рів панічно боялися.
Боже створіння слухало, роззявивши ротик. «Море…» — уявляло воно, і тільки Господь знав, яким воно його уявляло.
З’являлися нові матусі, мінялися тати, імена яких легко запам’ятовувалися — всі вони називалися Лесями й Лілями, Петями й Колями. Іполитами. Сакидонами. Калі-стратами. Вони причалювали і відчалювали, з’являлися і проминали — як злива і сонце, зима, весна, літо, осінь.
Поступово життя зробить його прихильником теорії відносності і філософії проминання. Маючи батьків вдосталь, химерних і добросердих, принаймні добрих до нього, не дуже й тривожився. Вони ж зі свого боку робили все, щоб Боже створіння спізнало радощі, вділені іншим дітям, — перевдягалися Санта-Клаусом і Снігуронькою. Санта-Клаус, який натужно тримався на ногах, як, утім, і Снігуронька, мав щоразу повний лантух дарунків, на який Боже створіння дивилося широким завороженим поглядом.
Гигикаючи, вони шепотіли Божому створінню, що Санта-Клаус притомився й вантаж не з легких («Дядьку, дядьку, чому він хитається?» — «Позаду дорога далека і ноша важка»), а говорить — то не язик заплітається, іноземець він («А хто такий іноземець?» — «З іншої землі», — від казував один. «З далекого краю», — докидав другий. «З Лафландії», — демонстрував свою елоквенцію третій. «ЛаПландії», — виправляв його четвертий, і тоді між третім і четвертим спалахувала коротка сварка: «З ЛаФландії», — впирався третій. — «ЛаПландії, ідіоте», — наполягав четвертий. — «Сам ідіот!» — огризався третій. — «ЛаПландії», — не відступав четвертий. — «ЛаФландії, від «лафа»: молочні ріки з кисільними берегами», — силкувався просвітити четвертого третій, але цієї миті на них цитькали перший і другий, не такі грамотні та начитані).
Він завжди щось отримував — великого плюшевого ведмедя з розпоротим черевом (попередній власник зробив йому операцію, внаслідок якої він опинився на смітнику); після невдало прооперованого ведмедя — довгоногу білявку Васілісу Прєкрасную з до решти не затертими реквізитами (без ноги і з волоссям, що зли-плося і зашкарубло); зеленого бульдозера з тріснутим пластиком корпусу. Суцільні каліки, плюс, звісно, кілька підцвілих помаранч, сік яких був солодко-виннуватий. Кінець кінцем, зимові вовняні колготки з речового ринку, потрафлено-потрібного розміру.
Діялося воно, здавалося, так давно, а водночас настільки недавно, наче квіти на клумбі, вкриті ялицевими гілками. Коли темніло, засвічувалися ліхтарі; поблизу не з’являлося жодної душі, яка переходила б вулицю, і машини, всі ті, що мали промчати, вже промчали, а ті, які ще не промчали, мчатимуть серед ночі, над ранок, рвучи тишу надривним гуркотом.
Нагнувшись, відтак присівши, легенько розсунув гілки. Було холодно і колола хвоя, що товстим кожухом вкривала клумбу. Відсуваючи й розгрібаючи, вдихав її зворушливо-розворушений запах. Хоч і під хвойною ковдрою, поверх якої невдовзі ще ляже біла пухка перина, земля все одно затвердла — добратися коштувало більших зусиль, ніж розраховував. Орудуючи трохи руками, трохи оцупком, нічого не знайшов — нічого того, що шукав. Це змусило його почати все знову, лише в іншому місці.
Друга спроба завершилася успішно (не враховуючи закоцюблих пальців), і на світ Божий з’явилася цибулина. Дбайливо обчистивши від суглинку, перемішаного з чорноземом, він вклав її в кишеню.