Але як йому, наступному, який неподалік колону підпирає, наче кохану голубить, та й підійти наважитися? Може, він — злодій? Смішно зазіхати на фрутхен, коли за рогом банк — з вікнами та рекламами, на яких золоті гори виблискують, і банкнотами, що в електролічилці обнадійливо шелестять. Найліпший момент — позаду ніхто не квапить і попереду не громадиться. Сміливіше, людино! Продавчиня обслужить тебе з люб’язністю, прищепленою в торговому коледжі.
Охоронці витріщаються в монітор облаштованого під мостом, яким гуркочуть трамваї, постерунку. Ось уже двадцять хвилин, а він не рухається. По обидва боки — крамниці, бутики, авіабіржа з квитками, що обпікають вітрину палкими приклеєно-стрічковими цілунками. Охоронці вдивляються в нього, але він нікуди не йде, тоді як усі кудись квапляться, якщо й затримуючись перед вітринами, то ненадовго. Шпигун? Хіба такий, який нічого нікому не передає і не отримує. Терорист? Їх насторожує борода, проте погляд у нього рахманний, а як щось і спроможне вибухнути, то лише серце під одягом — заслабке пошматувати бетон. Наркоман? — мучаться в здогадах.
Поволі охоронці починають нервувати, один із них нахиляється майже впритул і сичить: «Злиняй, засранцю!». Тієї миті він підводить погляд до облаштованої під стелею підземного переходу камери, і той, який утупився в монітор, з несподіванки подається назад. Діється неймовірне, «засранець» від’єднується від колони і йде. «Волоцюга», — видихає напарник. «Засранець!» — повторює охоронець, проте на цей раз лайка звучить, як церковне розгрішення, після чого обоє відвертаються затягнутись цигаркою і погомоніти про близькі вихідні та кобіт.
Чому волоцюга пішов і куди? Невже сила фрутхеново-го тяжіння здолала його, який так довго чинив їй опір? Невже він зараз підійде і зробить замовлення? Невже продавчиня покладе фрутхен у жиронепроникну торбину і простягне поверх прилавка? Простягне чи, зважаючи на його вигляд, що не викликає довіри, спершу зажадає оплати? Невже він витягне гаманець і добуде названу суму? Господи Боже — невже це він дістає сотку з м’якого шкіряного поляриса, з кишеньок якого несміливо-допитливо визирають кредитні й страхувальні картки і світлина, яку не пощастило роздивитися, оскільки він повернувся боком. Чи можливо таке?
Ні, неможливо. «Ви жорстокий, — закинуть мені, — Ваші герої бідолахи і перебенді. Ви примушуєте їх волочитися» і теде. «Не я, а життя, — відповім. — Я даю їм надію». — «Надію?! — уже не на жарт обуряться. — Ви ж щойно пожалкували йому нещасного фрутхена!» — « Не жалкував я, — заперечу. — Він отримає фрутхен, просто у нього немає грошей, щоб самому купити. Ані копійки. Повірте, мені так само жаль, як і вам!» — «Ви ж чомусь не позичили! — дорікну. — Не пошкодувавши для нього кількох кругляків, ви б запобігли тому, що насувається». А по хвилі додам — на виправдання героя і загальне примирення: «Йому якось жити треба». — «От-от, перестати вештатися, зайнятись працею, завести сім’ю».
Бо й справді — чому він іде? Міг би тупцювати на місці. Міг би сісти, хоча сісти міг би хіба на землю — в підземних переходах немає лав. Міг би присісти — на його батьківщині навприсядки лузають соняшник, розпльовуючи лушпиння. Міг би не йти, а проскакати на одній нозі, як у класиках, до ескалатора, який в підземелля метрополітену звезе або ж нагору, де на майдані велосипеди з рекламою установи, що здійснює операції, та кредитної картки, проковтнувши яку, банкомат випльовує гроші.
Там, нагорі, стоять столики і ростуть квіти. Може, його хтось веде, не помічений монітором невидимець, інопланетянин з віддаленої галактики? Або просто істотка, яких малюють у коміксах? Може, то не він іде, а земля рухається йому назустріч? Міг би провальсувати, підхопивши панну з милим, мов намальованим, личком. Міг би, нарешті, проскакати навприсядки — з хвацькістю, яка змусила б стрепенутися. Де там! Він тишком відділяється від колони, наче Піноккіо з пінієвого оцупка, тільки очі його — не пінії, а море: далеке, синє, безкрає.
Він іде, бо все на світі пов’язане. Бо йдуть вони. Вони ж ідуть, бо далі стояти безглуздо. Їх двоє. Він і вона. Все-таки їх троє. Третій — він. Якщо точніше, їх четверо. Щойно вони купили фрутхен і повернулися йти. Він, фрутхен, і є четвертим, що єднає міцними путами.
Хлопець пропускає дівчину першою, так що першою на сходинці ескалатора опиняється її нога в червоному мештику з дешевою блискучою брошкою. На сімнадцять секунд, які їхатимуть нагору, хлопець і дівчина опиняються на одному рівні, їхні губи зливаються.