А поки там що, Сергій Володимирович й Ігор Богданович повернулися до його плоті. «Тепер повернімося до наших баранів», — Сергій Володимирович кивнув, й Ігор Богданович дістав із дипломата поліетиленовий пакет; розрізавши, простягнув Сергієві Володимировичу. Сергій Володимирович понюхав вміст, в якому неважко було впізнати серце — таке, як його, лише синтетичне. «Ми вкладемо йому синтетичне серце у відкритих грудей хлю-пливе відерце…» — декламував Сергій Володимирович, вкладаючи штучне серце в порожнину його розчахнутих грудей. «Це ошуканство!» — загорлав він.
— Це не ошуканство, — Ігор Богданович сидів на стіль -ці, задумливо дивлячись на нього. — Мій бізнес чесний. Ось паспорт.
Ігор Богданович простягнув новісіньку книжечку:
— Ви завжди спите на підлозі? Мій любий, пора привчатися спати на ліжку.
— Прогуляємося? — запропонував Ігор Богданович.
Він чув, як у грудях калатає серце, злякавшись, що, можливо, це вже те, синтетичне.
Вони прошкували алейкою.
— Це ж треба так добро тринькати! — вигукнув Ігор Богданович. — І якому телепню стукнуло посипати дороги сіллю? Хоч босий ходи.
Ігор Богданович показав свої нові мешти.
— Раніше піском посипали, — погодився він.
— Ех, — зітхнув Ігор Богданович. — Раніше багато що було по-іншому.
— Я ось що, — мовив Ігор Богданович за мить. — Тримайтеся впевнено. Багато не говоріть. Головне — усміхайтеся, легко так, ввічливо, з натяком на покірність (у жодному разі не придуркувато і не грайливо!). Бороду обов’язково зголіть. Знаєте, так, про всяк випадок, щоб проблем не було — та й помолодшаєте відразу на двадцять років.
— Десь через три дні, — попередив Ігор Богданович, коли вони прощалися на вході до готелю.
— Ах, геть забув, — сказав Ігор Богданович. — Дірява кебета. Що ж, нічого не вдієш — старіємо. А старість, як відомо, не радість. Ось.
Ігор Богданович простягнув книжечку, на обкладинці якої майорів червоно-жовто-червоний прапор, — ту саму, яку, показавши йому на початку зустрічі, помилково застромив назад до кишені:
— Сторіночками на дозвіллі пошелестіти рекомендується, а то й не знатимете, як Вас звати.
Вже йдучи, бадьоро докинув:
— Hasta la vista, compañero.
Боявся, що зістаряться батьки і не матиме нікого, до кого так звик. Втішав себе, що батьків багато, але, по-перше, кількість — слабке забороло проти старості, по-друге, всі вони були йому однаково дорогі, по-третє... По-третє, існував ще один страх і був він до такої міри панічним, що хоч скільки би захлинався дрізд у кущах і туркотіли голуби на майдані, йому не полегшало б.
То був страх перед власною старістю — не так самотністю, як безпорадністю. Страх невідання — він не знав, як вона підкрадається. В казках, що їх приносили батьки, її зображали білою потворою з косою. «Колись вона прийде по нас», — зажурено повів Іполит. «Якщо до того часу не вхоркають зелені чортики», — реготнув Сакидон. «Не так швидко, — промовив Коля, — перед смертю ще старість». — «Ех», — зітхнув Петя. «Що за бридня? — першим отямився Сакидон. — Ще дитина злякається». — «Якесь сонечко не могли намалювати, чи що?» — підхопив Петя. «Бодай би опудало, але ж не таку почвару», — обурився Коля. «Колись я такою стану — ви мене ще любитимете?» — мовила Леся, і вони навперебій почали цитькати-кицькати, щоб не плела дурниць.
Він ховався від Смерті під подушку, за яку правив шмат колишнього кожуха. Але як сховатися від Старості? Не знаючи, як вона виглядає, він не знав, від кого ховатися, найдужче побоюючись, що прийде тоді, коли батьки кудись вирушать, а він залишиться вдома сам. Тож якщо й уникав самоти, то щоб не підстерегла Старість.
Що він робив би, якби вона раптом постала на порозі? Він не міг зачинити дверей — з тієї банальної причини, що їх не було. Якщо вона видима, він її зауважить. А якщо ні? Він озброювався книжкою, все тими ж казками народів світу, кухонним ножем-щербцем і так сидів. Книжка була щитом, ніж — мечем. Він — лицарем, Фет-Фрумосом із золотим волоссям.
Якби він знав, що коли сильно боятиметься, вона неодмінно прийде, може, не боявся б і вона не прийшла б. Він розраховував, що до того часу, як почує її шамкання, встигне належно приготуватися. Це дещо заспокоювало його.
Старість заскочила його, коли був сам і найменше її сподівався. В полоні кращих, світліших думок, він на секунду забув про її існування, аж раптом вона постала перед ним на порозі. Стояла й дивилася. А він, який завжди знав, як зустрічатиме її та проводжатиме, сидів і балушився.