Старість підходила ближче та ближче. Він потягнувся до столу, де лежав ніж, проте її рука зупинила його, її тіло заступило світ, і він помер у ній після недовгих конвульсій.
Через три дні Ігор Богданович був у готелі.
— Парле устед? — парланув Ігор Богданович замість привітання.
З якоїсь причини Ігор Богданович нікуди не квапився.
— Я не надовго. Справи чекають, — пояснив Ігор Богданович частину правди. — Ви, бачу, не проти тут назавжди залишитися. — Можливо, й шури-мури вже завели. Що, вгадав?
Ігор Богданович володів непересічним даром уподібнюватися до співрозмовника, мовби ставав його другим «я», вловлюючи настрій і відтворюючи плин думок. А вони, на відміну від Ігоря Богдановича, в нього пливли — споконвіку, скільки себе пам’ятав. Пливли, як хмари в ясному небі, що їх він не зупиняв і не намагався, пливучи разом із ними, куди вони його несли. Іноді вони відносили його не туди, куди праглося, але він нікуди й не прагнув, у жодному визначеному керунку.
Ігор Богданович, якому було складно так нескінченно плисти разом із ним, якоїсь миті занепокоївся, наче блакитні хвилі зараз перекинуть шлюпку-хмарку, тоді як він, Ігор Богданович, не вміє плавати, тим паче в небі чужих думок.
— Доведеться кілька днів почекати, — зізнався Ігор Богданович.
І хоч він ні про що не питав, додав :
— Я б і сам уже волів …
Ігор Богданович хотів сказати «пошвидше спекатися», проте, вчасно стримався. В нього вихопилося лише:
—...Пошвидше.
— Але Вам мається добре, — сказав Ігор Богданович, напівзапитально, напівствердно.
— Добре, — потвердив він.
— От і добре, — мовив Ігор Богданович, хапаючись за каламбур.
— Хто б міг подумати, — сказав Ігор Богданович, злег-шений і підбадьорений.
Ладний розчинитися в сентиментальності міркувань та спогадів, Ігор Богданович спохопився. Каламбур був не таким уже й надійним. Ігор Богданович так і не наважився попливти — ні сам не наважився, ні думкам не дав.
— А як було, — знову почав Ігор Богданович, і знову не зміг.
Ігор Богданович шукав чого-небудь переконливішого, на чому міг би твердо стояти, — як кисню, він потребував її, третьої спроби.
— Життя зводить людину з людиною, а потім розводить, — повів Ігор Богданович.
Ігор Богданович любив побесідувати.
— От скільки ми знаємося? — запитав Ігор Богданович і сам же ж відповів. — Заледве чотири місяці. Що таке чотири місяці? Нічого. Ворона живе тисячу місяців, черепаха десять тисяч.
— Десять тисяч. Господи! — чи то застогнав, чи заволав Ігор Богданович.
— І все одно: таке враження, що ми знаємося вічність, — продовжив перегодя Ігор Богданович. — Мало того, потребуємо один одного, як земля і вода. За такий короткий час ми вже, як рідні брати.
Володіючи непересічним даром, без якого немає що робити на сцені життя, Ігор Богданович міг розчулити себе до сліз.
Його очі зволожилися.
— Я зараз, — кинув Ігор Богданович, підхоплюючись і кудись біжучи.
Маючи тисячу друзів, Ігор Богданович не мав із ким поділитися найпростішим.
По кількох хвилинах Ігор Богданович вернувся з пляшкою «Столичної», за якою вони продовжили бесіду, що нарешті полилася легше і швидше — з горлечка в склянки, які більшість часу марно простоювали біля карафки на столі його готельного номера. Коли було досягнуто дна, запанувала та благословенно-гармонійна невимушеність, про яку годі й мріяти.
Як і Ігореві Богдановичу, йому також захотілося поділитися. Розповісти про все, нічого не приховавши. І він говорив, опісля не пам’ятаючи, що саме, одначе тоді і потім мав відчуття, що спілкувався з рідним братом, якого ніколи не мав і яким йому колись давно був однокласник Йошка.
Здається, вони обнімалися і навіть цілувалися. Можливо, вони навіть ночували разом на паркетній підлозі готельного номера.
Вранці, але то вже був, либонь, південь, він знайшов не одну, а три порожні пляшки. Ігоря Богдановича не було, а ззовні висіла із завбачливою турботливістю почеплена закладка «Прохання не турбувати».
Батьки привчали його до абстиненції, спершу мовчанням, коли ж мовчати стало несила, вдалися до пояснень і переконувань. Проте все-таки спершу мовчали. Їм здалося, якщо про щось не говорити, його немає. До дванадцяти років він виростав, знаючи головно дві рідини: воду з колонки і газовану в автоматі. Інших напоїв батьки не приносили або ж надійно ховали. Якщо заводилися грошенята, йому давали не одну, а відразу три копійки, які він вкидав в автомат, отримуючи мінеральну з сиропом, з якої відчайдушно зганяв ос. Оси пожадливо обліплювали трубку, звідки з’являлося кілька дорогоцінних крапель, за якими лилася звичайнісінька газвода.