11. Смарагдове Місто Країни Оз
Навіть попри захист зелених окулярів Дороті та її друзі були приголомшені сяйвом цього дивовижного міста. На вулицях стояли прекрасні будинки із зеленого мармуру, прикрашені блискучими смарагдами. Мандрівники крокували тротуаром із такого ж зеленого мармуру, а щілини між плитами були заповнені смарагдами, що блищали на сонці. Вікна будинків були із зеленого скла. Навіть небо над Смарагдовим Містом було зелене, і зелене сонце посилало теплі зелені промені.
Навколо сновигали чоловіки, жінки, діти, і всі вони носили зелений одяг, і навіть їхня шкіра мала зеленуватий відтінок. Вони з подивом дивилися на Дороті та її дивних супутників.
Діти, побачивши величезного Лева, ховалися за спини батьків, і ніхто не наважувався перепиняти чужинців, щоб розпитати. У крамницях продавалися товари зеленого кольору – зелені солодощі й зелений попкорн, зелені черевики й капелюхи, зелені сукні й сюртуки всіх моделей та розмірів. На одній із яток продавець торгував зеленим лимонадом, і діти обступили його, сплачуючи за напій зеленими монетками.
На вулицях Смарагдового Міста не було ні коней, ні якихось інших тварин. Чоловіки носили вантажі в маленьких тачках на коліщатках. Мешканці Смарагдового Міста мали веселий та задоволений вигляд.
Вартовий міської брами провів подорожніх через кілька вулиць до великої будівлі в самісінькому центрі міста. Це був палац могутнього мудреця й чарівника Країни Оз. Біля воріт стояв солдат з довгими зеленими бакенбардами й у зеленому мундирі.
– Ось мандрівники, які прийшли до нас із далеких країв, – сказав вартовий солдату, – і вони неодмінно хочуть побачити могутнього Оза.
– Нехай заходять, – дозволив солдат. – Я доповім Озу, що його бажають бачити.
Вони зайшли до палацу й незабаром опинилися у великій залі, умебльованій зеленим гарнітуром. На підлозі лежав чималий зелений килим. Коли мандрівники ввійшли до зали, їм довелося на вимогу солдата як слід витерти ноги об зелену ганчірку біля входу. Коли гості сіли на крісла, прикрашені великими смарагдами, солдат ввічливо запропонував:
– Прошу, влаштовуйтесь, як вам зручно. А я піду до дверей тронної зали й повідомлю Озу, що ви прийшли його побачити.
Солдата не було довго. Нарешті він знову з'явився в залі. Дороті занепокоєно запитала його:
– Ну що, ви бачили Оза?
– Я ніколи не бачу його, – була відповідь. – Та я повідомив йому все, що ви хотіли передати. Він був за ширмою і чудово мене чув. Оз сказав, що готовий прийняти вас, але за умови, що ви приходитимете поодинці й кожен у свій день. Це означає, що вам доведеться залишитися гостювати в палаці. Зараз вас проведуть до кімнат, де ви зможете відпочити після тривалої виснажливої мандрівки.
– Дякую, – сказала Дороті. – Оз дуже люб'язний.
Солдат свиснув у зелений свисток, і відразу ж з'явилася дівчина в зеленій шовковій сукні. Вона мала чудові зелені очі й довге зелене волосся. Дівчина вклонилася Дороті й покликала:
– Ходімо зі мною, я покажу тобі твою кімнату. Дороті попрощалася з друзями, взяла на руки Тото й пішла за Зеленою Служницею. Вони пройшли через сім коридорів, піднялися і спустилися по трьох сходах, а потім опинилися в кімнаті, розміщеній у найкращій частині палацу. Це була найчудовіша в світі кімната, де стояло зручне ліжко, накрите зеленими шовковими простирадлами й ковдрою із зеленого оксамиту. Посередині кімнати лилася вода в фонтані. Маленький струмінь запашної води злітав угору і падав у басейн, зроблений із зеленого мармуру. На вікнах стояли зелені квіти в горщиках, на поличці – зелені книжки. Дороті розгорнула навмання одну із них і побачила, що там дуже багато кумедних малюночків.
У гардеробі висіло чимало зелених сукенок – шовкових, атласних і оксамитових, – і здавалося, ніби всі вони пошиті спеціально для Дороті.
– Почувайся, як удома, – сказала Служниця. – Якщо тобі щось знадобиться, дзеленчи в зелений дзвоник. Оз чекатиме на тебе завтра вранці.
На цих словах вона залишила Дороті саму й повернулася до її друзів, щоб показати кожному його кімнату. Звісно, всі були задоволені новими покоями. Однак Страшила всі ці розкоші не вразили. Коли він лишився сам, то став у кутку своєї кімнати і простояв так до самісінького ранку, втупившись кудись у стелю над дверима. Йому було байдужісінько – сидіти чи стояти. Заплющити очі він не міг, тому цілісіньку ніч дивився на павучка, який спокійно плів свою павутину в кутку, наче це був не палац, а якась собі бідна хатина. Залізний Лісоруб за старою звичкою вмостився на ліжку, але спати не міг і тому аж до ранку згинав і розгинав руки й ноги, а ще крутив головою, щоб перевірити, як працюють його суглоби. Леву значно приємніше було б заритися в купу сухого листя в лісі, але що ж поробиш – довелося стрибнути на постіль і скрутися калачиком. Незабаром він захропів.