– Невже ви не підете зі мною? – у голосі Дороті вчувалася слабка надія, адже дівчинка розуміла, що старенька – поки що єдиний її друг у цій країні.
– Ні, цього я зробити не можу, зате поцілую тебе на прощання. Ніхто не посміє образити того, кого поцілувала Чарівниця Півночі.
Вона підійшла до Дороті й ніжно поцілувала її в чоло. Як з'ясувалося вже пізніше, після поцілунку залишився легкий ясно-червоний слід.
– Дорога до Смарагдового Міста викладена жовтою цеглою, – сказала чарівниця, – і знайти її нескладно. Коли побачиш Оза, не лякайся, а розкажи йому, що з тобою сталося, і попроси про допомогу. А тепер до побачення, люба дівчинко.
Троє жувачів низенько вклонилися Дороті, побажали їй щасливої дороги й подалися у своїх справах. Чарівниця ласкаво кивнула Дороті, потім тричі повернулася на лівому каблуку й, на превеликий подив Тото, зникла, наче й не було. Песик чимдуж загавкав, і явно із задоволенням – доки поруч стояла чарівниця, йому лячно було бодай загарчати.
Та Дороті антрішечки не здивувалася. Вона знала, що чарівниці саме так і повинні зникати.
3. Як Дороті врятувала Страшила
Коли дівчинка зосталася сама, то відчула, що зголодніла. Вона дістала із буфета хліб, порізала його, помастила маслом, і заходилася жувати бутерброди – звісно, не забула пригостити й Тото. Потім узяла відро, збігала до струмочка й набрала чистої води. Песик у цей час бігав поміж дерев і гавкав на пташок. Дороті побігла, щоб його вгамувати, й помітила, що гілля на одному з дерев ледь не ламається під щедрим урожаєм груш. Вона зрозуміла, що саме цього бракувало їй для чудового сніданку, й зірвала кілька найспіліших і найсоковитіших плодів.
Потім повернулася в будинок, напилася разом із Тото чистої води й почала готуватися до мандрівки в Смарагдове Місто.
Дороті мала лише одну сукню на переміну, але вона була випрана й напрасована, і висіла на гачечку біля ліжка. Сукенка була біла в блакитну клітинку, й хоча вже полиняла від того, що її багато разів прали, та все ж виглядала непогано. Дороті ретельно вмилася, вбралася в чисту сукню й наділа гарненького рожевого капелюшка. Взяла маленького кошика, поклала туди хліб із буфета, накрила чистим білим рушником. Потім поглянула на черевики й зрозуміла, що вони дуже старі.
– Боюся, вони не витримають довгої мандрівки, – побідкалася дівчинка. Песик подивився на неї й заметляв хвостом, – мовляв, я тебе чудово розумію!
Аж раптом Дороті помітила на столі срібні черевички Злої Чаклунки Сходу. Тоді дівчинка зняла свої старі черевики й поміряла срібні. Виявилося, що вони їй пасують, як влиті. Здавалося, немовби це взуття було пошите спеціально для неї. Потім Дороті взяла кошичок.
– Ну, Тото, – зітхнула вона. – Нічого не вдієш! Підемо до Смарагдового Міста й попросимо, щоб могутній Оз відправив нас назад у Канзас.
Дороті зачинила двері на ключ, а ключ поклала до кишені сукенки, й вирушила у дорогу. Тото підстрибом побіг услід за нею.
Незабаром Дороті опинилася на перехресті, але швидко зметикувала, яка з доріг веде до Смарагдового Міста, – вона була викладена жовтою цеглою. Сонце яскраво світило, птахи голосно щебетали, і Дороті геть не почувалася нещасною, хоча будь-яка дівчинка її віку, якби несподівано опинилася в чужому далекому краю, обов'язково засумувала б.
По обидва боки дороги милували око чудові краєвиди. За охайними парканами, пофарбованими в приємний блакитний колір, простягалися поля, де росла пшениця, кукурудза й різні овочі. Жувачі, виходить, були чудовими господарями: врожай на їхніх полях достигав неабиякий. Інколи із будиночків, що були розкидані де-не-де, виходив якийсь жувач. Він неодмінно кланявся дівчинці, яка прямувала жовтою цегляною дорогою, – низько і з повагою. І не просто так, адже країною вже розлетілася чутка про те, що Дороті знищила Злу Чаклунку Сходу і звільнила жувачів від рабства. Будинки в цім краю були незвичайної форми – замість даху кожен із них мав чималий купол, і всі були пофарбовані в блакитний колір. Очевидно, саме цей колір був у жувачів найулюбленішим.
Надвечір, коли Дороті трохи стомилася й уже думала, чи не час їй перепочити, вона підійшла до будинку, що був значно більший за інші. На зеленій галявинці перед ним танцювали чоловіки й жінки. П'ятеро маленьких скрипалів жваво грали на своїх інструментах, а великий стіл просто ломився від наїдків – там було все, чого тільки душа забажає: небачені фрукти, горіхи, пироги, тістечка й торти.