– Якщо чесно, я взагалі нічого не знаю. Я напханий соломою, і в голові в мене немає мізків.
– Як мені тебе шкода! – вигукнула Дороті.
– А якщо я піду з тобою до Смарагдового Міста, чи не дасть могутній мудрець Оз мені трошечки розуму? – раптом запитав Страшило.
– Не знаю, – відповіла Дороті, – але, якщо хочеш, ходімо разом. Навіть якщо Оз і не дасть тобі мізків, тобі ж гірше, ніж зараз, не стане, правда?
– Це точно, – погодився Страшило і заходився довірливо розповідати: – Зрештою, я не маю нічого проти того, що мене напхали соломою. Якщо хтось наступить мені на ногу або кольне шпилькою, я від того геть не страждатиму – болю ж я не відчуваю. Але мені зовсім не хочеться, щоб люди вважали мене дурником. Бо якщо в мене замість мозку солома, то як я зможу зрозуміти, чим є світ довкола мене?
– Розумію, – відгукнулася Дороті. – Якщо ти підеш разом зі мною, я проситиму, щоб Оз вислухав твоє прохання.
– Оце дякую! – зрадів Страшило.
Дороті допомогла Страшилі перелізти через загорожу, й вони разом вирушили до Смарагдового Міста по дорозі, викладеній жовтою цеглою.
Тото спочатку дуже не сподобався новий подорожній. Песик так підозріло обнюхував опудало, наче побоювався, що в соломі звили гніздо миші. Час від часу він загрозливо гарчав.
– Не бійся Тото, – попередила Страшила Дороті. – Він не вкусить.
– Я і не боюся, – відповідав той. – Навіть якщо він і наважиться мене вкусити, соломі боляче не буде. Дозволь мені понести твій кошик. Мені це не важко, я ж ніколи не втомлююся. Хочеш, я розкажу тобі мій секрет? – прошепотів він трошки згодом Дороті на вушко. – Знаєш, чого я боюся понад усе?
– Не знаю, – відповіла Дороті. – Може, мишей?
– Ні, – відповів Страшило. – Палаючого сірника.
4. Дорога через ліс
Незабаром дорога змінилася – вже не була такою рівненькою і гладенькою, як раніше. Іти стало важче, й Страшило постійно спотикався на вибоїнах. Час від часу на шляху траплялися ями. Тото перестрибував через них, а Дороті обережно обходила. А от у Страшили замість мізків була солома, тому він ішов навпростець, частенько втрачав рівновагу й падав долілиць. Однак не забивався, а Дороті допомагала йому підвестися на ноги, тож Страшило завжди сам кепкував зі своїх падінь.
Ферми у цих місцях були вже не такими доглянутими, як раніше. Будиночки траплялися все рідше й рідше, та й фруктових дерев було менше. Що далі прямували подорожні, то похмурішими ставали краєвиди.
Опівдні мандрівники зробили привал біля струмка. Дороті вийняла хліб із кошика і запропонувала Страшилі, але той відмовився.
– Я не знаю, що таке голод, – сказав він, – і не можу цим натішитися. Мій рот намальований фарбами, але якби замість цього мені в голові зробили дірку, солома просто висипалася б і голова втратила форму.
Дороті з розумінням кивнула й заходилася наминати хліб.
Коли дівчинка пообідала, Страшило попросив, щоб вона розповіла про себе та про країну, звідки прилетіла. Дороті розказала про сірі степи Канзасу про те, як смерч закинув її в ці далекі краї. Страшило уважно слухав, а потім промовив:
– Ніяк не можу добрати, чому тобі так хочеться полишити цю прекрасну країну й повернутися до сумної та посушливої місцини, яку ти називаєш Канзасом.
– Ти не можеш зрозуміти, бо в тебе немає мізків, – відповіла дівчинка. – Ми, люди, живі – з плоті й крові, – любимо жити на батьківщині, навіть якщо є значно красивіші краї. Бо нема місця кращого, ніж рідний дім.
Страшило тільки зітхнув:
– Аякже, хіба ж мені це зрозуміти? Якби ваші голови, як моя, були напхані соломою, ви б усі подалися шукати прекрасні країни, й у вашому Канзасі ні душі не лишилося б. Канзасу добряче пощастило, що в ньому живуть люди зі справжніми мізками!
– Може, ти теж розкажеш мені про себе, доки ми ще не вирушили? – запитала Дороті.
Страшило поглянув на неї із докором.
– Ти ж сама знаєш: я так недавно живу, що мені й розказувати нічого. Мене тільки позавчора зробили. Що було до мого народження, я не знаю. Добре, що спершу мій господар-фермер намалював мені вуха, і я одразу зміг чути, що відбувається довкола. Біля мого господаря був інший жувач, і я почув їхню розмову.
– Як тобі вуха? – запитав фермер.
– По-моєму, кривуваті, – відповів його приятель.
– Не страшно, – відмахнувся мій господар. – Головне, що це вуха, а не щось інше.
Що ж, я повністю з ним згоден.
– А тепер я намалюю очі, – промовив мій господар і взявся до роботи. Спочатку намалював праве око, і, коли він закінчив, мені було дуже цікаво розглядати його й озиратися навсібіч.