На відміну від Дороті, яка тихенько сиділа на підлозі й чекала, що буде далі, Тото не знаходив собі місця: голосно гавкав, гасав з кутка в куток — і таки догасався! Коли песик уже вкотре пробігав повз отвір у підлозі, хатину гойднуло, і він випав. Дівчинка з жахом подумала, що втратила його назавжди, але за мить побачила над отвором чорне вухо: потужний повітряний тиск підтримував Тото, не даючи йбму шугнути в безвість. Дороті підповзла до отвору, вхопила песика за вухо й зачинила лядку. Години спливали, й дівчинка поволі заспокоювалася, хоч вітер за стінами вив так гучно, що можна було оглухнути. Дороті, звичайно, не могла не думати, що станеться з нею, коли хатинка впаде на землю, але час минав, нічого страшного більше не коїлося, і зрештою дівчинка вирішила: чому бути, того не минути. З цією думкою вона переповзла хисткою підлогою до ліжка й лягла на нього, а Тото стрибнув до неї і вмостився поряд.
І хоч хатина й далі погойдувалася, а вітер несамовито ревів, Дороті незабаром заплющила очі й міцно заснула.
ЗУСТРІЧ ІЗ ЖУВАЧАМИ
Прокинулася вона від несподіваного й дуже сильного поштовху — якби не м’яке ліжко, то, мабуть, не злічити б їй синців та ґуль. Відбувшись, на щастя, легким переляком, Дороті не зразу навіть збагнула, що сталося, але цієї миті песик тицьнувся своїм холодним носом їй в обличчя й жалібно заскавчав. Дівчинка сіла й аж тоді помітила, що хатина більше не гойдається і в кімнаті вже не темно: її заливало яскраве сонячне світло. Зіскочивши з ліжка, — Тото, звісно, стрибнув слідом, — вона підбігла до дверей і розчинила їх.
Визирнувши, дівчинка ойкнула від здивування, і що довше вона роздивлялася довкола, то більшими й круглішими робились її очі.
Дивуватися й справді було з чого. Хатина приземлилась у напрочуд гарному місці. Навкруги буяв зелений сад, на струнких деревах рясніли великі соковиті плоди. Око тішили пишні квітники, а над ними та між віттям дерев пурхали й співали яскраві різнобарвні пташки. Трохи віддалік серед зелені виблискував стрімкий дзюркотливий потічок. Звикла до сірого одноманіття прерій, Дороті вже й забула, що на світі існує така краса.
Милуючись краєвидом, дівчинка раптом помітила, як до неї наближається четверо дивовижних істот, та таких, що їй не доводилось бачити зроду. На зріст вони були невисокі, але й не зовсім малі, власне, такі, як сама Дороті, але віком куди старші за неї.
А втім, вони вражали не так зростом, як убранням. На голові в кожного — у жінки й трьох чоловіків — були гостроверхі, не менш як півметра заввишки, капелюхи, оздоблені довкола крис дзвіночками. Що не крок дзвіночки милозвучно дзеленькотіли. Чоловіки були в блакитних капелюхах, жінка — в білому і в білій мантії, рясні зборки якої спадали з її плечей; незліченні зірочки на мантії мінилися проти сонця, як коштовне каміння. Убрання чоловіків кольором не відрізнялося від їхніх капелюхів, і тільки халяви до блиску начищених чобіт були темніші, сині. Дороті подумала, що чоловіки — двоє з них були бородаті — віком, певно, не молодші від дядечка Генрі. А їхня супутниця ще старша: обличчя геть зморшкувате, волосся біле-біле, а хода така, наче ноги в колінах уже й не згинаються.
Зупинившись за кілька кроків від Дороті, чоловіки нерішуче затупцяли на місці, перешіптуючись ї ніби не наважуючись підійти. Але маленька стара жінка статечно наблизилася до дівчинки, низько вклонилася і співучо промовила:
— Ласкаво просимо, о благородна чарівнице, до Краю жувачів. Дякуємо за те, що ти вбила Лиху Відьму Сходу й визволила наш народ із рабства.
Дороті слухала стареньку й тільки очима кліпала. Чому ця дивачка називає її чарівницею? І про яку Лиху Відьму Сходу йдеться, про яке вбивство?
«Зовсім я не чарівниця, а просто дівчинка. Смерч закинув мене за тридев’ять земель від рідного дому, — думала Дороті. — І зроду я нікого не вбивала».
Проте старенька, видно, чекала відповіді, й Дороті, повагавшись, проказала:
— Щиро вам дякую за теплі слова, але, певно, сталась якась помилка. Я нікого не вбивала.
— Ну, як не ти, то твоя хатина її вбила, — всміхнулася жінка. — А це, зрештою, те саме. Он, подивися! — І вона показала на ріг хатини.
Дороті глянула туди й зойкнула. З-під будиночка стирчали дві ноги в срібних гостроносих черевичках.
— Ой лишенько! — сплеснула руками Дороті. — Хатина й справді придушила когось! Що ж тепер робити?
— Тепер уже нічого не вдієш, — спокійно відказала старенька.
— А хто ж це?