Выбрать главу

— Я певна, що ви доможетеся свого, — серйозно промовила Дороті. — Адже вам так хочеться стати розумним!

— Атож, страх як хочеться, — зітхнув Страшило. — Знали б ви, як неприємно усвідомлювати, що ти — дурень!

— Ну що ж, рушаймо далі, — сказала дівчинка, віддаючи козубець Страшилові.

Обіч дороги тепер уже не було паркану, а лежала гола кам’яниста земля.

Надвечір вони підійшли до дрімучого лісу. Величезні дерева росли в ньому так густо, що їхнє віття перепліталося над жовтим цегляним настилом. Зелені шати майже не пропускали світла, і в лісі панував напівморок. Але наших мандрівників це не спинило.

— Коли дорога заводить кудись, то вона має і вивести звідти, — зауважив Страшило. — Оскільки ж цей шлях закінчується в Смарагдовому Місті, то нам треба йти ним, куди б він не вів.

— Це кожному ясно, — сказала Дороті.

— Авжеж. Через те воно ясно й мені, — погодився Страшило. — Якби для того, щоб це зрозуміти, потрібен був глузд, я б хіба додумався!

За годину-півтори зовсім споночіло, й Дороті почала спотикатися на кожному кроці. Вона не бачила нічого попереду, але для Тото темрява не була перешкодою: він належав до породи собак, що бачать уночі не гірше, ніж удень. Страшило заявив, що для нього темряви теж не існує, взяв дівчинку за руку, і йти їй стало легше. Але вона все-таки попросила:

— Якщо побачите якийсь будинок чи місцинку, де можна перепочити, ведіть мене туди, добре? Бо що не кажіть, а мандрувати наосліп не дуже приємно.

Незабаром Страшило зупинився.

— Я бачу праворуч дерев’яну хатку, — сказав він. — Підійдемо до неї?

— Авжеж, — зраділа дівчинка. — Я вже насилу ноги переставляю.

Страшило провів її між дерев до хатки. Дороті увійшла досередини, намацала в кутку купку сухого листя, лягла на нього і, впевнившись, що Тото вмостився поруч, міцно заснула.

Її супутник не знав, що таке втома, отож він став собі в іншому кутку й так простояв цілісіньку ніч, терпляче дожидаючи світанку.

БЛЯШАНИЙ ЛІСОРУБ

Коли Дороті прокинулася, сонячне проміння просвічувало крізь густе віття, а Тото гасав навколо хатки, нюшкуючи під кожним кущем. Страшило й досі стояв у кутку.

— Треба пошукати, чи нема тут де-небудь води, — сказала йому Дороті.

— Навіщо вам вода?

— Щоб умитися, бо я вся в пилюці, та й напитися, бо так у горлі пересохло, що я не з’їм і шматочка хліба.

— Певно, нелегко все-таки бути істотою з плоті й крові, — задумливо мовив Страшило. — Ви не можете обійтися без сну, без їжі, води. Зате у вас є мозок! А я б і не таке терпів, аби тільки вміти по-справжньому мислити.

Вийшовши з хатки, вони пішли лісом і незабаром натрапили на прозоре джерельце. Дороті напилася, вмилась і поснідала. В козубці лишалося вже зовсім мало хліба, й дівчинка подумала, що все-таки добре, що Страшило не відчуває голоду: хліба обмаль, ледь вистачить на день для неї й Тото.