Коли вона вже повернула до жовтого цегляного шляху, з хащі долинув тяжкий стогін.
— Що це? — злякано спитала Дороті.
— Якби ж то я знав, — відповів Страшило. — Але можна піти подивитися.
Ту ж мить стогін почувся вдруге. Вони пішли між дерев і за кільканадцять кроків побачили, як попереду щось блимнуло. Дівчинка наддала ходи, а тоді раптом скрикнула і стала мов укопана.
Під великим надрубаним деревом стояв, піднявши над головою сокиру, чоловічок, геть увесь із бляхи: бляшана голова, бляшані руки й ноги були приєднані до бляшаного тулуба на бляшаних суглобах. Чоловічок стояв зовсім нерухомо, як статуя.
Поки Дороті й Страшило зачудовано роздивлялися на нього, Тото, гавкнувши, хапнув його за бляшану ногу — і ледве не зламав зуба.
— Це ви стогнали? — спитала Дороті.
— Так, я, — відповів бляшаний чоловічок. — Я стогну вже понад рік, але досі ніхто не чув мене. Ви прийшли на допомогу перші.
— Чим же я можу вам допомогти? — спитала дівчинка, зворушена його сумним голосом.
— Принесіть маслянку й змастіть мені суглоби, — відповів бляшаний чоловічок. — Вони так заіржавіли, що я не можу ворухнутися. Змастіть мене, і я враз оживу! Маслянка стоїть на полиці в моїй хаті.
Дороті побігла до хати, знайшла маслянку, бігцем повернулася і, перевівши подих, спитала:
— З чого починати?
— З шиї, — відповів Бляшаний Лісоруб.
Мастило, певно, не допомогло б, якби Страшило не покрутив бляшану голову з боку на бік — тільки тоді шия стала як шия.
— А тепер змастіть мені суглоби рук, — попросив Бляшаний Лісоруб.
Дороті виконала й це його прохання, а Страшило заходився обережно згинати й розгинати металеві руки, аж поки в суглобах не лишилося іржі й вони стали як новенькі.
Бляшаний Лісоруб із полегкістю зітхнув, опустив сокиру й поставив її біля дерева.
— Ох, як приємно! — сказав він. — Я тримав цю сокиру над головою, відколи заіржавів. Яке ж це щастя — звільнитися від неї! Якщо ви й ноги мені змастите, я стану знову такий, як був.
Дороті зі Страшилом змастили Лісорубові суглоби ніг, і він, пересвідчившись, що ноги вільно згинаються й розгинаються, заходився дякувати своїм рятівникам. Лісоруб виголосив цілу промову, розчулену й сповнену щирої вдячності.
— Я стояв би тут вічно, якби не ви, — сказав він на завершення. — Тож дякую і ще раз дякую за те, що ви повернули мене до життя. А тепер дозвольте поцікавитись, які дороги привели вас сюди?
— Ми йдемо до Смарагдового Міста, на зустріч із великим чарівником Озом, — відповіла Дороті. — Ніч застала нас у лісі, й ми заночували у вашій хаті.
— А чому ви хочете зустрітися з Озом?
— Я проситиму, щоб він допоміг мені вернутися додому. А Страшило попросить, щоб Оз уклав йому в голову бодай трохи мозку замість соломи.
Бляшаний Лісоруб замислився, а тоді спитав:
— Як ви гадаєте, чи міг би Оз дати мені серце?
— А чого ж, — відповіла Дороті. — Для нього це, мабуть, не важче, ніж дати Страшилові мозок.
— І то правда, — кивнув головою Лісоруб. — Тоді, з вашого дозволу, я приєднаюся до вас і теж піду до Смарагдового Міста просити в Оза допомоги.
— Авжеж, гайда з нами, — озвався Страшило, і Дороті додала, що буде тільки рада, якщо він приєднається до них.
Отож Бляшаний Лісоруб узяв на плече сокиру, і вони вийшли на шлях, вимощений жовтою цеглою.
Бляшаний Лісоруб завбачливо попросив Дороті покласти маслянку в козубець.
— Це на випадок дощу, — пояснив він. — Бо під дощем я обов’язково заіржавію, й без мастила тоді не обійтися.
А незабаром новий супутник показав, що може бути дуже корисний своїм рятівникам. Сталося це, коли шлях перегородили зовсім непрохідні хащі — суцільна стіна з переплетеного гілля. Знявши з плеча сокиру, Бляшаний Лісоруб заходився рубати. Він напрочуд швидко розчистив дорогу, і вони рушили далі.
Замислена Дороті не помітила, як Страшило впав у глибоку яму. Озирнулась вона тоді, коли він покликав на допомогу.
— Чому ви не обминули тієї ями? — спитав Бляшаний Лісоруб.
— Тому, що мені бракує розуму, — весело відповів Страшило. — От дасть мені Оз трохи мозку — стану розумніший і ями почну тоді обминати.
— Ясно, — кивнув Бляшаний Лісоруб. — Та все-таки найдорожче в світі — не мозок.
— А він у вас є? — поцікавився Страшило.
— Ні, в мене голова зовсім порожня. Але колись я мав і мозок, і серце, тож знаю, чого вони варті. Якби мені запропонували вибрати щось одне, я обрав би серце.
— Чому? — спитав Страшило.