— З цим можна порівняти лише стирчання на кілку посеред пшеничного лану, — перебив його Страшило. — Щоправда, повз мене проходили люди і можна було розмовляти з воронами…
— Коли мене кохали, я був найщасливішою людиною, — продовжував Залізний Дроворуб, зітхаючи. — Якщо Гудвін дасть мені серце, я повернусь до країни Жуванів, оженюсь. Можливо, моя любка ще чекає на мене…
— А я, — вперто правив своєї Страшило, — вважаю, що мозок краще, ніж серце: коли немає мозку, то й серце ні до чого.
— А мені потрібне серце! — заперечив Залізний Дроворуб. — Мозок не робить людину щасливою, а щастя — це найкраще, що є на світі.
Еллі мовчала, бо не знала, хто з її нових друзів правий.
ЕЛЛІ В ПОЛОНІ У ЛЮДОЖЕРА
іс ставав дедалі глухішим. Віття дерев, сплітаючись угорі, не пропускало сонячних променів. На шляху, вибрукуваному жовтою цеглою, стояла напівтемрява.
Йшли до пізнього вечора. Еллі дуже стомилась, і Залізний Дроворуб узяв її на руки. Страшило плентав позаду, згинаючись під важкою сокирою. Нарешті зупинилися на ночівлю. Залізний Дроворуб зробив для Еллі затишний курінь із гілок. Дроворуб і Страшило всю ніч просиділи біля входу до куреня, прислухаючись, як дихає Еллі, та охороняючи її сон.
Нові друзі тихенько розмовляли. Для Страшила розмова та була на користь. Хоч у нього і не було ще мозку, але він виявився на диво здібним, добре запам'ятовував нові слова і з кожною годиною робив дедалі менше помилок під час розмови.
Вранці рушили далі. Шлях став веселішим, дерева знову розступилися обабіч, і сонечко яскраво висвітлювало жовті цеглини.
За бруківкою тут, видно, хтось доглядав: усе суховіття, збите з дерев вітрами, було зібране в купки обабіч дороги. Раптом Еллі помітила попереду стовп, а на ньому дощечку з написом:
Мандрівнику, поспішай!
За поворотом дороги здійсняться всі твої бажання!
Еллі прочитала напис і здивувалася:
— Що це? Хіба я звідси потраплю у Канзас до тата й мами?
— А я, — підхопив Тотошко, — відшмагаю сусідського Гектора, того хвалька, який запевняє, що він сильніший за мене?
Еллі зраділа і, забувши про все на світі, прожогом кинулась уперед. Тотошко, весело гавкаючи, побіг за нею.
Залізний Дроворуб і Страшило, захоплені цікавою суперечкою, що краще — серце чи мозок, не помітили, як Еллі побігла вперед і мирно крокували собі шляхом. Раптом вони почули зойк дівчини і лютий гавкіт Тотошка. Друзі поспішили до місця пригоди і встигли помітити, як щось кудлате й темне майнуло серед дерев і зникло в гущавині лісу. Біля дерева лежав непритомний Тотошко, і з його ніздрів текли струмочки крові.
— Що трапилося? — гірко запитав Страшило. — Напевно, Еллі схопив хижий звір…
Залізний Дроворуб мовчав: він пильно вдивлявся вперед і загрозливо розмахував своєю величезною сокирою.
— Квірр… Квірр… — раптом долинуло насмішкувате цокання Білочки з верхівки високого дерева. — Що трапилося?.. Двоє великих, дужих чоловіків відпустили маленьку дівчинку, і її схопив Людожер!
— Людожер? — перепитав Залізний Дроворуб. — Я не чув, що у цьому лісі живе Людожер.
— Квірр… квір… Кожна мурашка в лісі знає про нього. Ех ви! Не змогли вберегти маленьку дівчинку. Лише мале звірятко кинулося захищати її і встигло вкусити Людожера, але той так копнув його своєю величезною ногою, що той, напевно, помре…
Білочка доти шпетила друзів, що їм стало соромно.
— Треба рятувати Еллі! — закричав Страшило.
— Так, так! — гаряче підхопив Залізний Дроворуб. — Еллі врятувала нас. І ми повинні відбити її у Людожера. Інакше я помру з горя… — І сльози покотились з його очей.
— Що ти робиш! — злякано вигукнув Страшило, витираючи йому сльози хустинкою. — Маслянка ж у Еллі!
— Якщо хочете врятувати маленьку дівчинку, то я покажу вам, де живе Людожер, хоча дуже боюся його! — гукнула Білочка.
Залізний Дроворуб обережно поклав Тотошка на м'який мох і сказав: