— Якщо нам пощастить повернутись, ми потурбуємось про нього… — І він обернувся до Білки: — Веди нас!
Білка застрибала по деревах, друзі заквапилися за нею. Коли вони зайшли в глиб лісу, перед ними виріс сірий мур.
Це був палац Людожера. Перед муром був глибокий рів, заповнений водою. Схопивши Еллі, Людожер підняв перекидний місток і замкнув чавунні ворота на два могутні засуви.
Людожер жив самотньо. Раніше у нього були барани, корови, коні і він тримав чимало слуг. У ті часи повз замок часто проходили люди у напрямку Смарагдового міста. Людожер нападав на них і з'їдав. Потім Жувани дізналися про нього, і рух на дорозі припинився.
Людожер став спустошувати замок: спочатку з'їв усіх баранів, корів і коней, нарешті добрався до слуг і всіх їх пожер. Останніми роками він ховався у лісі, ловив необачного кролика чи зайця і пожирав їх разом з шкурою і кістками.
Упіймавши Еллі, Людожер страшенно зрадів і вирішив улаштувати собі справжній банкет. Він притяг дівчинку до палацу, зв'язав її і, поклавши на кухонний стіл, почав гострити великого ножа.
«Клінк… клінк», — дзвенів ніж. А Людожер промовляв:
— Ба-гар-ра! Я здорово придумав з тією дощечкою з написом. Ти що, вважаєш, що я справді виконаю твої бажання? Нема дурних! Це я зробив навмисне, щоб заманювати отаких простачків, як ти! Ба-гар-ра!
Еллі плакала і вмовляла Людожера пожаліти її, та він не слухав і все ще гострив ножа. «Клінк… клінк… клінк…»
Нарешті Людожер замірився на дівчинку вістрям ножа. Еллі від жаху заплющила очі. Однак Людожер опустив руку і позіхнув.
— Ба-гар-ра! Я стомився, поки гострив цього ножаку! Піду-но спочину годинку-другу. Після сну і їжа смачніша.
Людожер пішов у спальню, і незабаром його хропіння виповнило не лише палац, а й котилося лісом.
Залізний Дроворуб і Страшило розгублено стояли перед ровом, наповненим водою.
— Я переплив би на той бік, — сказав Страшило, — та вода змиє мої очі, вуха і рот, і я лишусь сліпим, глухим і німим.
— А я втоплюся, — сумно промовив Залізний Дроворуб. — Я ж бо дуже важкий. А якщо навіть і виберусь із води, то негайно заіржавію, а маслянки немає.
Так вони стояли, роздумуючи, й раптом почули хропіння Людожера.
— Треба рятувати Еллі, поки він спить, — сказав Залізний Дроворуб. — Чекай, я придумав! Зараз ми подолаємо цей рів.
Він зрубав високе дерево з розсохою вгорі, і воно, впавши, зручно сперлось на мур палацу.
— Лізь! — сказав він Страшилові. — Ти легший за мене.
Страшило підійшов до дерева, але злякався і позадкував.
Білка не витримала й одним махом перебігла по деревині на стіну.
— Квірр… Квір… Ой ти, страхополох! — гукнула вона Страшилові. — Бачиш, як це просто робиться! — Та, поглянувши у вікно палацу, вона аж скрикнула від хвилювання. — Дівчинка лежить зв'язана на кухонному столі… Біля неї великий ніж… Дівчинка плаче… Я бачу, як з її очей котяться сльози.
Почувши таку звістку, Страшило забув про небезпеку й одним махом злетів на мур.
— Ой! — лише встиг проказати він, побачивши крізь кухонне вікно бліде обличчя Еллі, і, мов лантух, звалився у двір.
Перш ніж він звівся на ноги, Білка стрибнула йому на спину, перебігла подвір'я, шмигнула крізь віконні грати й взялася перегризати мотузку, якою була зв'язана Еллі.
Страшило відсунув важкі засуви, відчинив ворота, опустив підйомний місток, і Залізний Дроворуб увійшов до двору, люто поводячи очима і войовничо розмахуючи величезною сокирою.
Все це він робив, аби налякати Людожера, якщо той прокинеться і з'явиться на подвір'ї.
— Сюди! Сюди! — пропищала Білочка з кухні, й друзі кинулися на її поклик.
Залізний Дроворуб засунув лезо сокири в щілину між дверима й одвірком, натиснув, і — трісь! — двері злетіли з завіс. Еллі зістрибнула зі столу, і всі четверо — Залізний Дроворуб, Страшило, Еллі та Білка — гайнули до лісу. Залізний Дроворуб, кваплячись, так тупав ногами по кам'яних плитах двору, що розбудив Людожера. Той вибіг зі спальні, побачив, що дівчинки немає, й кинувся навздогін.
Він був невисокий, але дуже гладкий. Голова була схожа на казан, а тулуб — на бочку. Він мав довгі, немов у горили, руки. На ногах були високі чоботи з товстими підошвами, на тілі — волохатий плащ зі шкур. На голову замість шолома Людожер натяг велику мідну каструлю, ручкою назад, і озброївся товстою палицею з кулею на кінчику, втиканою гострими гвіздками.
Він гарчав від люті, і його чоботища вигрюкували: «Туп-туп-туп…» А його гострі зуби вистукували: «Клац-клац-клац…»
— Ба-гар-ра! Не втечете, розбійники!..
Людожер швидко наздогнав утікачів. Відчуваючи, що їм не вдасться втекти, Залізний Дроворуб сховав за товсте дерево перелякану Еллі і приготувався до бою. Страшило відстав: ноги його чіплялися за кущі та коріння, а грудьми він наражався на гілки дерев. Людожер наздогнав Страшила, і той раптом кинувся йому під ноги. Від несподіванки Людожер беркицьнувся через Страшила.