— До Смарагдового міста не сюди, — зауважив Чорногуз.
— Та ми знаємо. Але нас занесла річка, і ми загубили товариша.
— А де він?
— Оно! Бачиш? — Еллі показала рукою. — Висить на жердині.
— Чого він туди забрався?
Чорногуз був розсудливий птах і хотів знати все до найменших подробиць. Еллі розповіла, чому Страшило опинився посеред річки.
— От якби ти його врятував! — крикнула Еллі і благально склала долоні. — Ми так будемо тобі вдячні!
— Я поміркую, — поважно мовив Чорногуз і заплющив праве око: всі лелеки, коли роздумують, обов'язково заплющують праве око. Та ліве око він заплющив іще раніше, от і стояв він із закритими очима на лівій нозі й похитувався, а Страшило висів на жердині серед річки й теж похитувався од вітру.
Подорожнім надокучило чекати, і Залізний Дроворуб мовив:
— Послухаю, про що він думає, — і тихо наблизився до Чорногуза.
Але до нього долинуло рівне з присвистом дихання Чорногуза, і Дроворуб здивовано вигукнув:
— Та він спить!
Чорногуз і справді, поки думав, заснув. Лев страшенно розгнівався й гаркнув:
— Я його з'їм!.
Чорногуз спав чуйно й одразу розплющив очі.
— Вам здається, що я сплю? — схитрував він. — Ні, то я просто замислився. Таке важке завдання… Дуже великий і важкий ваш товариш, от і міркую, чи вдасться перенести його на берег.
— Це він важкий? — вигукнула Еллі. — Та Страшило напханий соломою і легенький, як пір'їнка! Навіть я його піднімаю.
— Ну, тоді я спробую! — сказав Чорногуз. — Але знайте, коли він виявиться заважким, я кину його у воду. Добре було б спочатку зважити вашого друга, але де візьмеш зараз ваги. Лечу.
Як видно, Чорногуз був обережним і розважливим птахом.
Чорногуз змахнув широкими крилами й полетів до Страшила. Він учепився йому у плечі міцними кігтями, легко підняв і переніс на берег, де сиділа Еллі з друзями.
Коли Страшило знову опинився на березі, він гаряче обійняв друзів, а потім звернувся до Чорногуза:
— Я вже гадав, що мені доведеться вічно стирчати на жердині посеред річки й лякати рибок! Зараз я не можу тобі подякувати як слід, бо у мене в голові солома. Але після відвідин Гудвіна я розшукаю тебе, і ти дізнаєшся, яка сердечна дяка людини, що має мозок.
— Дуже радий, — поважно відповів Чорногуз. — Я люблю допомагати тим, хто потрапив у біду, особливо коли мені це не дуже важко… Ой, забалакався я тут з вами. А на мене ж чекають дружина та дітки. Зичу вам благополучно дістатися Смарагдового міста й одержати все те, чого ви бажаєте!
І він ввічливо подав кожному мандрівникові свою червону зморшкувату лапу, й кожний дружньо потис її, а Страшило так трусив її, що мало не відірвав.
Чорногуз полетів, а мандрівники пішли берегом. Щасливий Страшило пританцьовував і співав:
— Ей-гей-гей-го! Я знову з Еллі! Потім через три кроки:
— Ей-гей-гей-го! Я знову з Залізним Дроворубом!
І так він перебирав усіх друзів, у тому числі і Тотошка, а потім починав свою нехитру, але таку щиру та веселу пісеньку.
ПІДСТУПНЕ МАКОВЕ ПОЛЕ
андрівники з веселощами йшли луками, на яких, ніби зірочки, були розсипані привабливі білі та блакитні квіти. Часто траплялись і червоні маки, помпезні та запашні. Усім було весело: Страшила було урятовано, ні Людожер, ні провалля, ні шаблезубі тигри, ні швидка річка не зупинили друзів на шляху до Смарагдового міста, і вони вважали, що всі небезпеки позаду.
— Які чудові квіти! — вигукнула Еллі.
— Дуже гарні! — підтвердив і Страшило. — Аби я мав мозок, то, напевне, більше захоплювався б квітами, ніж тепер.
— А я полюбив би квіти, коли б у мене було серце, — зітхнув Залізний Дроворуб.
— Я завжди дружив із квітами, — сказав Полохливий Лев. — Ці ніжні й смиренні створіння ніколи не вистрибнуть на тебе десь із-за рогу, наче оті шаблезубі тигри. Однак у моєму лісі не було таких великих і яскравих квітів.
Що далі простували мандрівники, то ряснішали на полі маки. Всі інші квіти щезли, напевно, заглушені маковими заростями. І незабаром друзі опинилися серед неозорого макового поля. Запах маку присипляє, та Еллі цього не знала і йшла далі, безпечно вдихаючи п'янкий солодкуватий аромат і милуючись великими червоними квітами. Незабаром повіки її стали важкими і їй страшенно захотілося спати. Та Залізний Дроворуб не дозволив їй перепочити:
— Нам треба поспішати, щоб до ночі вибратись на шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, — мовив він, і Страшило підтримав товариша.