Потім Еллі знайшла край шляху товсту гілку й запропонувала Страшилові замість ціпка. Тоді справа пішла на краще і хода Страшила стала твердішою.
Будиночки траплялися дедалі рідше, плодові дерева зовсім зникли. Край став безлюдним і похмурим.
Мандрівники всіли ся біля струмка. Еллі дістала хліб і запропонувала шматочок Страшилові, але той ввічливо відмовився.
— Я ніколи не хочу їсти. І це дуже зручно для мене.
Еллі не наполягала й віддала шматок Тотошку: песик жадібно проковтнув його й став на задні лапки, випрошуючи ще.
— Розкажи мені про себе, Еллі, про свою країну, — попрохав Страшило.
Еллі довго розповідала про широкий канзаський степ, де влітку сіро й курно, і все зовсім не так, як у цій надзвичайній країні Гудвіна.
Страшило уважно слухав.
— Я не розумію, чому ти так хочеш повернутися до свого сухого й курного Канзасу?
— Бо ти безмозке створіння, — погарячкувала дівчинка. — Дома завжди краще.
Страшило лукаво усміхнувся:
— Солома, якою я напханий, виросла у полі, каптана пошив кравець, чоботи зробив чоботар. Де ж мій дім? На полі, у кравця чи у шевця?
Еллі розгубилася і не знала, що відповісти. Кілька хвилин сиділи мовчки.
— Може, тепер ти мені розкажеш що-не-будь? — запитала дівчинка.
Страшило поглянув на неї з докором:
— Моє життя таке коротке, що я нічого не знаю. Адже мене зроблено лише вчора, тому я не маю уяви, що було раніше на світі. На щастя, коли господар мене змайстрував, він насамперед намалював мені вуха, і я міг чути, що робиться навколо. У господаря гостював інший Жуван, і найперше, що я почув, були його слова: «Але ж вуха завеликі!» — «Нічого, саме якраз», — відповів господар і намалював мені праве око. Я з цікавістю почав розглядати все, що робиться навколо, розумієш — адже я вперше дивився на світ. «А око підходяще! — зауважив гість. — Не пошкодував блакитної фарби!» — «Мені здається, друге вийшло трохи завеликим», — відповів господар, закінчивши малювати моє друге око. Далі він зробив мені із латки носа й намалював рота. Однак я ще не вмів говорити, тож не знав, навіщо мені рот. Господар одягнув на мене свого костюма й капелюха, з якого дітлахи позрізали дзвіночки. Я пишався. Мені здавалося, що я маю вигляд справжньої людини. «Цей хлопець чудово страхатиме вороння», — зауважив фермер. «Знаєш що? Назви його Страшилом!» — порадив гість, і господар погодився. Діти фермера весело загукали: «Страшило! Страшило! Лякай вороння!» Мене віднесли на поле, наштрикнули на кілок і залишили самого. Висіти було нудно, та злізти самотужки я не міг. Учора птахи ще боялися мене, а сьогодні вже звикли. Тут я й познайомився з доброю вороною, котра розповіла мені про мозок. Ото було б добре, аби Гудвін допоміг мені дістати мозок…
— Гадаю, він тобі допоможе, — підбадьорила його Еллі.
— Таки так! Незручно почуватися дурнем, коли навіть вороння глузує з тебе.
— Ходімо! — мовила Еллі, підвелася й подала Страшилу кошика.
Вечоріло, коли мандрівники увійшли до великого лісу. Гілки дерев звисали донизу і перетинали шлях, вибрукуваний жовтою цеглою.
Сонце сховалось, і стало зовсім темно.
— Як побачиш будиночок, де можна переночувати, скажи мені, — напівсонним голосом попросила Еллі. — Дуже незручно і страшно рухатись у темряві.
Незабаром Страшило зупинився.
— Праворуч бачу маленьку хатину. Ходімо туди?
— Ходімо, — відповіла Еллі, — я так стомилася!..
Вони звернули з дороги і незабаром були біля хатки. Еллі знайшла у кутку постіль з моху і сухої трави і за хвилину заснула, пригорнувши до себе Тотошка. А Страшило сидів на порозі, охороняючи сон своїх друзів.
Виявилося, що Страшило вартував недаремно: опівночі якийсь звір з білими смужками на спині і на чорній свинячій мордочці спробував пробратись до хатини. Мабуть, його привабив їстівний запах, що йшов із кошика Еллі, та Страшилові здалося, що Еллі загрожує велика небезпека.
Причаївшись, він підпустив ворога аж до дверей (ворогом виявився молодий борсук, про що Страшило, звичайно, не знав). І тоді, коли борсучок уже просунув у двері свого цікавого носа, принюхуючись до спокусливого запаху, Страшило уперіщив його дубчиком по гладкій спині.
Борсучок заскавучав й рвонув у лісову хащу, і з-за дерев ще довго було чутно його ображене скімлення.