Решта ночі минула спокійно: лісові звірі зрозуміли, що біля хатини є надійний захисник. А Страшило, який ніколи не стомлювався й ніколи не хотів спати, сидів на порозі, пильно вдивляючись у темряву, й терпляче чекав ранку.
ВРЯТУВАННЯ ЗАЛІЗНОГО ДРОВОРУБА
ллі прокинулася. Страшило сидів на порозі, а Тотошко вже ганявся за білочками у лісі.
— Треба пошукати води, — Сказала Еллі.
— Навіщо тобі вода?
— Вмитися та напитися. Сухий кусень без води не смакує.
— Фе, як незручно бути із м'яса та кісток! — задумливо сказав Страшило. — Ви повинні і спати, і їсти, і пити. Щоправда, у вас є мозок, а заради цього можна витерпіти силу-силенну незручностей.
Вони знайшли струмок, і Еллі з Тотошком поснідали. У кошику залишалось іще трохи хліба. Еллі вже зібралась рушати далі, як раптом почула в лісі стогін.
— Що це? — запитала вона злякано.
— Уявлення не маю, — відповів Страшило. — Ходімо подивимося.
Знову почувся стогін. Вони стали продиратися крізь гущавину. Невдовзі побачили серед дерев якусь постать. Еллі підбігла і зупинилась із здивованим вигуком.
Біля надрубаного дерева з високо піднятою сокирою у руках стояв чоловік, повністю зроблений із заліза. Його голова, руки і ноги були прикріплені до залізного тулуба на шарнірах; на голові замість капелюха була мідна лійка, на шиї — залізна краватка. Людина стояла нерухомо, з широко розплющеними очима.
Тотошко, несамовито гавкаючи, намагався вкусити незнайомця за ногу, проте відлетів із жалібним скавучанням: він мало не поламав собі зуби.
— Що воно за потвора, гав-гав-гав, — жалівся Тотошко. — Хіба можна порядному псові підставляти металеві ноги?..
— Напевно, це лісове опудало, — здогадався Страшило. — Але не розумію, що воно тут охороняє?
— Це ти стогнав? — спитала Еллі.
— Так… — відповів металевий чоловік. — Уже цілий рік ніхто не приходить мені на допомогу…
— А що треба зробити? — спитала Еллі, зворушена жалібним голосом незнайомця.
— Мої суглоби заіржавіли, і я не можу рухатися. Та коли мене змастити, я буду, як новий. Ти знайдеш маслянку на полиці у моїй хатині.
Еллі з Тотошком побігли до хатини, а Страшило ходив навколо Залізного Дроворуба і з цікавістю розглядав його.
— Скажи, друже, — поцікавився Страшило, — а рік — це довго?
— Ще б пак! Рік — це довго, дуже довго! Це повних триста шістдесят п'ять днів.
— Триста… шістдесят… п'ять… — повторив Страшило. — А що, це більше, ніж три?
— Ну, й дурень же ти! — зауважив Дроворуб. — Ти, напевне, зовсім неписьменний.
— Помиляєшся! — гордовито заперечив Страшило. — Я дуже добре вмію рахувати! — І він почав рахувати, загинаючи пальці: — Господар мій змайстрував мене — раз! Я посварився з вороною — два! Еллі зняла мене з кілка — три! А більше зі мною нічого не трапилось, отже, й рахувати далі немає потреби.
Залізний Дроворуб був такий здивований, що не знайшовся, що і заперечити. Тим часом Еллі принесла маслянку.
— Де мастити? — запитала вона.
— Спочатку шию, — відповів Залізний Дроворуб.
Еллі змастила шию, але вона так заіржавіла, що Страшилові довелось багато разів повертати голову Дроворуба праворуч і ліворуч, доки шия перестала поскрипувати.
— Тепер, будь ласка, руки!
І Еллі стала мастити суглоби рук, а Страшило обережно піднімав та опускав руки Дроворуба, поки вони дійсно не стали, як новенькі.
Тоді Залізний Дроворуб глибоко зітхнув і кинув сокиру.
— Ой, як добре, — сказав він. — Я підняв сокиру перед тим, як мені заіржавіть, а тепер дуже радий її позбутися. Ну, а зараз дайте маслянку мені, я сам собі змащу ноги, і все буде гаразд.
Змастивши ноги так, що він міг ними вільно рухати, Залізний Дроворуб багато разів подякував Еллі, бо він був досить ввічливим.
— Я стояв би отут, поки не перетворився б на залізний пил. Ви мені врятували життя. Хто ви такі?
— Я — Еллі, а це мої друзі…
— Тото!
— Страшило! Я напханий соломою!
— Про це неважко довідатись із твоїх розмов, — зауважив Залізний Дроворуб. — Але як ви сюди потрапили?
— Ми йдемо в Смарагдове місто до Великого Чарівника Гудвіна і заночували у твоїй хатині.
— Чого ви йдете до Гудвіна?
— Я хочу, щоб Гудвін повернув мене у Канзас, до тата й мами, — сказала Еллі.
— А я хочу попросити у нього трішки мозку для моєї солом'яної голови, — відповів Страшило.
— А я йду просто тому, що люблю Еллі, і тому, що це мій обов'язок — захищати її від ворогів! — сказав Тотошко.